В Країні Сонячних Зайчиків

Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будiвництво собору, про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досi не знайдена, про присягу в соборi киян на вiрнiсть братньому росiйському народовi пiсля Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битвi пiд Полтавою, про багато-багато iншого i вже й не "окаємо", а тiльки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навiть Iгор Дмитруха, такий завжди швидкий на реплiки пiд час екскурсiй, мовчить як води в рот набрав.

Пiднiмаємося чавунними слизькими, вичовганими мiльйонами нiг сходами пiвденної башти. - Вiдома фреска одинадцятого столiття "Музиканта i скоморохи", - каже екскурсовод. У мене стискається серце.

Я дивлюсь на облуплену, блiду фреску, на якiй намальованi якiсь музиканти з дудками, танцюристи i акробати (вони, певно, i є скоморохи), i у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Смiяна: "Слухайте... Був колись скоморох Терешко Губа... тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти..."

Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохiв, про Тимоху Смiяна, про весел-зiлля i не мiг заспокоїтися. Що хотiв сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав вiн секрет весел-зiлля? Чи хотiв передати його нам i не встиг? Чи, навпаки, не хотiв? Чого вiн згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києвi? I коли це давно? В якому хоча б сторiччi? I що означає "один iз сiмдесяти, яких..."?

Скiльки запитань - i всi без вiдповiдей. Я i вчора увечерi про це думав, i сьогоднi вранцi. Тiльки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу i та екскурсiя.

А це - знову... I треба ж! Фреска одинадцятого сторiччя про скоморохiв. Наче спецiально. А втiм, у Києвi навiть рiчечка була Скоморох. Лiва притока Либедi. Менi про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук'янiвки, перетинала вулицi Рiчну, Павлiвську i бiля Златоустiвської вливалася в Либiдь. Тепер вона тече пiд землею. Скоморох Терешко Губа... Коли ж вiн жив?

Я i дома продовжував думати про це. I нiчого менi в голову не лiзло, нiякi уроки. Хоча сьогоднi й субота i уроки можна б I не виконувати. Але я хотiв їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?

Я вже звик, що зустрiчаюсь з ним тiльки пiсля того, як виконаю уроки. Тодi менi спокiйно на серцi i я можу мандрувати скiльки завгодно i куди завгодно, хоч у кам'яний вiк.

Я сидiв i, виявляючи всю силу волi, на яку тiльки був здатний, учився.

Я ще не звик до телефону, i кожний дзвiнок примушував мене здригатися. I коли телефон задзвонив, менi аж дух перехопило. - Алло!

- Степанян? - голос Тусi дзвенiв весело й задиристо.- Привiт! А що ти робиш?

- Уроки... привiт... роблю, - буркнув я (хоч я чекав i не її дзвоника, менi було приємно, що вона подзвонила).

- Тю! Так завтра ж недiля! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Нашi всi там збираються. I Тося, i Надя, i Нiна... I Льоня Монькiн... У "вожатий, вожатий, подай пiонера" пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?

Серце моє розривалося. Я так давно не грав нi в що у компанiї. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дiвчачий. Один Льоня Монькiн якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...

У-у! Бач, дражнив мене, а сам... Та то байдуже. Я i з дiвчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непоганi стосунки... Але... А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зiтхання, я сказав: - На жаль, не можу... зайнятий...

- Не можеш - не треба. Як знаєш, - ображено вiдповiла Туся й повiсила трубку. Чак не подзвонив нi в суботу, нi в недiлю... I лише в понедiлок, коли я вже перестав чекати, десь годинi о третiй несподiвано задзвонив телефон.

- Стьопо! Добрий день! - Я спершу не. впiзнав його голосу по телефону.- Ну, як справи?

- Нiчого... Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?

- Зараз нормально. А було так собi. Тому й не дзвонив. Ти сьогоднi не дуже зайнятий? Уроки зробив? - Зробив, Зробив. ВIЛЬНИЙ;

- То, може, зустрiнемось? Через годину. На Подолi. Бiля пам'ятника Сковородi. Це тобi й пересiдати не треба. На шiстдесят другому автобусi. До кiнця. - Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвiчi швидше.