В Країні Сонячних Зайчиків

Мушечка! Суренчик мiй дорогий!

Несподiвано вiн обернувся до мене, плеснув по плечу i сказав:

- О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тiльки вусики приклеїти i все. От молоток! Грав - потрясаюче... Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумiєш, у Єреванi в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумiєш, тезки. Можна, поки я в Києвi, я тебе Степаняном зватиму? Менi буде приємно, розумiєш. I там у мене друг Степанян. I тут у мене друг Степанян. Можна?

Уся кров кинулася менi в обличчя. I щоки спалахнули вогнем. Вiд нежданої радостi. Степанян!

Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово! .. Це ж не Муха. Це ж - Степанян! Будь ласка! Називай! I ще - вiн сказав на мене "друг". При всiх!

Я нiчого не сказав. Я не мiг нiчого сказати. Я тiльки мовчки хитнув головою.

- А в сусiдньому павiльйонi знiмають фiльм про древнiй Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такi воїни, з мечами...

Сурен хотiв показати, якi древньоруськi воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, вiн, звичайно, аж нiяк не нагадував древньоруського воїна. Вiн був такий кумедний, що всi засмiялися. , - О! - почувся урочистий голос Лiни Митрофанiвни.- А в нас сьогоднi якраз екскурсiя у Софiйський державний заповiдник.

Ми так захопилися Суреном, що й не помiтили, як вона зайшла до класу.

- Останнього уроку не буде. Тiна Гаврилiвна захворiла. Замiсть уроку iсторiї поїдемо на екскурсiю до Софiї. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. - Ура-а! - вигукнув Iгор Дмитруха. - Ура-а! - пiдхопив увесь клас. Ну, звiсно ж, екскурсiя цiкавiша за урок.

А да великiй перервi Iгор Дмитруха, вибiгаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:

- Степанян! Що ти там вовтузишся, як... Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене -й усмiхнулась. Я почервонiв. Уперте Iгор мене назвав не Мухою...

Чи описувати вам Софiю Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це вiдомий на весь свiт пам'ятник архiтектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI столiття (ну, не самим, звiсно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрiв-умiльцiв, але так уже заведено казати: "Петербург побудований Петром Першим", "Москва заснована Юрiєм Долгоруким", -який, до речi, похований у Києвi в церквi Спаса на Берестовi. "Софiя побудована Ярославом Мудрим...").

I перше, куди везуть туристiв з усього свiту, - це, звичайно, Софiя. . По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два днi до Києва, не побувала у Софiї. Отже, або ви вже були там, -або скоро будете. I самi побачите. А краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. "Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив", - каже мiй дiд Грицько.

Коли ти заходиш у Софiйський собор, то одразу ж розкриваєш рота. I так з розкритим ротом i ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, - це "о! ". Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрi купола над головою.

- О! Марiя-Оранта.

- О! Архангели.

- О! Апостол Павло.

- О! Саркофаг Ярослава Мудрого.

- O!