Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нікого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобі не іграшки! — підвищила голос мати.

Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, і я довго не міг утрапити ногою в холоші. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цієї ночі ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут — спи! Ні! Піду!

— Хай іде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, — сказав дід.

— Справді, хай! — підтримав його тато. Світло враз блимнуло і погасло.

— Зірвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темряві тато.

Дід чиркнув сірника, запалив гасову лампу, що стояла на припічку.

— Вдягни оно татового ватника і чоботи взуй, — сказала мені мати.

— Ліхтарика свого візьми, — підказав тато.

— Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться… От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокійніша була, — мати зітхнула.

— Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дівка, у школу пішла, а ви…

— Пішли, пішли, годі вже вам, — втрутився дід. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вітряну темряву. Гнаний вітром дощ періщив просто в обличчя.

— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос діда, який ішов поруч. Я хотів сказати, що плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вітер затулив мені рота, і я тільки хавкнув.

То тут, то там, наче світлячки, блимали вогники, звідусіль з ліхтарями поспішали люди.

Ще здалеку крізь шум зливи було чути тривожний гомін, зойки та крики. Чим ближче ми підходили до вулиці Гагаріна, що вела в берег, тим виразніший і гучніший ставав отой гомін. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкіт сокир і розпачливі відчайдушні жіночі крики. «Ой лишенько! Ой пробі! Ой рятуйте!» Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки.

Все це було чути вже зовсім близько, поряд, але як я не напружував зір, крізь дощ і темряву нічого не міг розгледіти.

Аж ось попереду спалахнули два світлих ока — фари.

І перше, що я побачив у світлі фар, — це тин і воду. Вода хвилею накочувалась і розбивалася об тин, а він хитавсь і хилився. Потім біля тину з'явилася постать по пояс у воді, з телевізором на голові. У світлі фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим і більмуватим.

Фари були тракторні — у провулку натужно хурчав колісний трактор «Беларусь». Здоровеннецькі задні колеса буксували, розбризкуючи багнюку.

— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там світилися ще фари машин.

Кілька дядьків посеред вулиці цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.