Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Пенальті! Пенальті, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.

Але суддя не звернув на той рейвах аніякісінької уваги, Такий уже футбольний закон — на полі суддя повновладний господар. Після гри можете опротестовувати його дії скільки хочете, а під час гри його слово святе.

Зціпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий і від знервувсіння невдало — м'яч полетів в аут.

Проте за хвилину м'яч знову попав до Маруні, і він знову прорвався до воріт. Але Гепа, бачачи, що суддя крізь пальці дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, і той знову заорав носом. І тут Маруня не стерпів (він був дуже гарячий), підхопився і, незважаючи на те, що ледь сягав Гепі до підборіддя, заліпив йому по пиці. Гепа хвицьнув ногою, і Маруня кубцем покотився по землі. Тоді до Гепи підскочив наш лівий край Юрко Загубеньо і врізав його під дихало. І почалося…

Поки глядачі опам'ятались і кинулися розбороняти, наша «Ракета» встигла збити дідівщинський «Космос», що називається, на кислицю. Один наш Бардадим міг дуже просто відлупцювати принаймні п'ятьох їхніх форвардів. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимові сили.

Ледве розтягли.

— Оце так товариська зустріч, — сказав дід Салимон. — Другу таку товариську зустріч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищі.

— Це ще, панімаєте, нічого, — сказав Павлушин тато. — Це ще, панімаєте, дрібниці. А от між Сальвадором і Гондурасом через футбольний матч справжня війна була виникла. Стотисячні, панімаєте, армії між собою билися. Артилерія, літаки, танки… Оце, панімаєте, болільники…

Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличників і судді. Щоб знав, як підсуджувати своїм.

Отакий-то був матч тридцятого червня.

Чесно кажучи, було що розслідувати.

Я заїхав у Дідівщину і звернув прямо до сільмагу. Купив у сільмазі льодяників фігурних на паличках, покрутився трохи і рушив назад. Настрій у мене був прекрасний. Незважаючи навіть на те, що погода була погана, збиралося на дощ.

На вишці над лісом майорів червоний прапор. Значить, навчання ще тривають.

Під'їхавши до села, я знов-таки, як і вчора, звернув на стежку, що вела поза городами, повз садок Галини Сидорівни. Мені кортіло глянути, що воно там таке — чи нема якихось слідів учорашнього чолов'яги. А може, він ще потім уночі приходив?

Коло вчительчиного садка я зліз з велосипеда, поклав його на землю і крадькома, як справжній детектив, пішов, роздивляючись на всі боки. Стежку у двох місцях перетинали сліди здоровеннецьких, не менше як сорок п'ятий номер, чобіт. Вони чітко відбилися на вогкій землі. Одні сліди були повернуті носками до саду, другі — навпаки, до поля. Це він ішов, це він повертався.

Біля кущів малини, де він ховався, трава була прим'ята і лежав мокрий недокурок сигарети з фільтром. Я підняв. Сигарету було дуже мало надкурено і загашено об землю. Марка — «Столичні».

Шерлокові Холмсу або майорові Проніну одного цього недокурка і цих слідів було б досить, щоб знати все. Але я не був ні Шерлоком Холмсом, ні майором Проніним. Я міг сказати лише те, що чолов'яга — курець (раз недокурок!) і що в нього великі ноги (бо це було видно з слідів). Більше я не міг сказати нічого. Хіба тільки, що сигарети він купляв не в нашому сільмазі, бо в нашому «Столичних» не було. Може, в дідівщинському, там є, я тільки що бачив.

Але для з'ясування особи незнайомця цього було малувато.

Що ж він усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотів пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий він був ні на кого з наших, зовсім не знайомий якийсь…

— Тільки ж гляди все-таки. Ганю, обережніше, — почув я біля хати голос Галини Сидорівни.