Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалібної здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить… Краще б він уже тою скрипкою по голові мене луснув.

Уперше, мабуть, у житті збагнув я по справжньому, що то за безпросвітна штука — справжня самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.

І робити нічого не хочеться, і читати не хочеться, і гратися не хочеться — нічого не хочеться…

Павлуші добре — сидить собі, мабуть, і малює якусь собаку…

А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на голові стоїть — мені що! Мені до лампочки! Іуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!

А дощ періщить… А вода у ринві дзюренчить без упину… А калюжі—хлюпалюжі вже всю землю вкрили, і, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. І нема тому морю ні кінця ні краю — безмежне і безлюдне воно, мов за всесвітнього потопу. І здається, сонце вже ніколи не проклюнеться крізь густезні каламутно-сірі хмари.

А в голову непрохано лізуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лізуть і лізуть…

Про робінзонівську епопею на безлюдному острові у плавнях, про мандри у кукурудзі, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кіностудію, про лаврські підземелля, про тореадорський бій з Контрибуцією, про ВХАТ з «Ревізором», про атомну бомбу на транзисторах і т. д., і т. п.

І що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лізе, завжди це з ним зв'язано, завжди там він обов'язково. Наче в мене і не було свого особистого життя. А тільки спільне з ним. Ніби сам я не ціла людина, а півлюдини. З одною ногою, одною рукою, півпуза і півголови. А друга нога, друга рука, другі півпуза і півголови — Павлушині. От же ж, їй-богу!

Я вже себе навіть по лобі кулаком бив, щоб вибити ті спогади, але марно. «Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на місці, без дії, нарешті вирішив я. — Треба рухатися, треба діяти, щось робити, і ті спогади самі вивітряться».

Я скочив з підвіконня і почав рухатися — швидко ходити по хаті з кутка в куток, спершу просто так, а потім розмахуючи руками.

Дід Варава, який куняв на печі, розплющив одне око і спокійно запитав:

— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?

— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.

І все-таки ці кілька днів минули.

Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко.

Мені трохи полегшало. Я вивів надвір велосипеда, защепнув на правій нозі холошу дерев'яною прищіпкою для білизни (я завжди це роблю, щоб холоша між ланцюг і зубчики передачі не заскакувала), сів і поїхав.

Чисте сонце купалося у брудних калюжах і робило їх чистими.

Я з розгону врізався в калюжі, і вони розліталися врізнобіч сонячними бризками.

Виїхав за село і помчав польовою дорогою. Вітер свистів у вухах якоїсь веселої пісні без слів А потім зненацька з'явилися слова. То вже був не вітер. То назустріч мені ішли солдати. Ішли, дружно співаючи бадьорої похідної пісні: