Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей. — Що ж то таке? Га?

— Та що ж! Не видно хіба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!

— Ну-у? — роззявив рота дід.

З хати вийшов племінник діда Салимона.

— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах

— Ану, Серьожо, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон. — Ти чоловік грамотний, поможи розібратися. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночі.

— Привид? — племінник підійшов, взяв у діда фотографію. Подивився і похитав головою:

— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.

— Мда-а, — розгублено розвів руками дід Салимон — Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності…

— Хіба я знаю… — знизав плечима племінник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.

— А що, як… — задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Почім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Оксанко, давай плечики.

— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку.

З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.

— Що це ви… — почала вона.

Але племінник перебив її.

— Цить! Давай сюди! — і, змовницьки прибавивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?

І тільки тут я збагнув, що вони сміються.

Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.

Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:

— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисте, на повні груди: — Га-га-га-га-га!