Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не відштовхнеш.

— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога більше зневаги, ти б краще розповів людям, як ти мене вночі самого кинув, як ти здрейфив і не прийшов. Тепер то чи герой!

Він одразу скапустився.

— Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустили… Що я — винен?

Хлопці презирливо запхекали. Антончик був мені уже не страшний. Він був уже знищений. Сонце моєї слави неподільно засяяло на небокраї.

— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гриші сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нічого, а все на мене… Так…

— Чого ж нічого! — усміхнувся Бардадим. — Він своє получив. Більше не клепатиме.

Карафолька налився, як помідор, одвернувсь і, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербіла!).

Он воно що! Он звідки тая гуля на Карафольчнному лобі!

Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощиків.

І злості на Карафольку в мені не було зараз. Шкоди ж він своїм доносом не зробив мені жодної. А слава моя від цього засяяла ще яскравіше.

— Ану ходім до каплиці, глянемо, що воно там і як, — сказав Бардадим. І ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.

І хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплиці. Після того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це місце стало для мене по-справжньому страшним. Навіть удень.

Біля Горбушиного склепу ми, звісно, ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрідна Деркачева бабуся, і рвала у мішок траву для кролів. Вася одразу підбіг до неї і випалив:

— Бабо! Бабо! А Ява сьогодні вночі тут привида сфотографував.

— Свят! Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог… Свята Варваро-великомученице, спаси і сохрани…

— Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — і взявши в Бардадима знімок, показав бабі. Баба спершу довго його розглядала, потім розпитувала, а тоді торжествуюче сказала:

— Правильно! Він! Привид! Конєшно! Нарешті! — і вона радісно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.

— Нарешті! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, іроди, кепкувать і знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повірите в існування сили духовної, безтілесної, божеської… Явив-таки видіння отроку Яві! Нарешті! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, істинний це стадо заблудше. Благослови тебе матір божа!

Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала.