Немає, мабуть, нестерпнішого чекання, ніж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо і ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобі треба опівночі йти кудись у страшну безвість до могил…
У голову настирливо лізуть різні темні думки і спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессінг, я не вмію читати чужих думок на відстані, але навіть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зі мною, я ладен заприсягтися, що він згадує зараз те саме, що й я… Певен на всі сто процентів! Він просто не може зараз згадувати щось інше. То було теж уночі, і теж могили. І так само шерхло у горлі, і стискалося серце, і терпли ноги.
…Це було торік, восени, у вересні, якраз після «робінзонської» історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Ціла експедиція, кілька чоловік. Тобто, може, й не зовсім несподівано, бо двох з цієї експедиції ми добре знали. То були київські мисливці, які щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю і яким ми з Явою ото ловили коників. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмішкувато, як майже до всіх городян, що такими непристосованими відчувають себе в селі. Ми посміювались, коли вони над силу підводилися вдосвіта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невміло, кривавлячи руки, чистили рибу. І ми не могли собі уявити, що вони такі розумні дядьки і так багато і такого цікавого знають.
І от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання і не думали ні про які розкопки, ні про яку свою археологію, просто собі відпочивали, а тоді якось після вечірнього перельоту, сидячи при вогнищі за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дідом Варавою та дідом Салимоніом — про наше село Васюківку, про його історію. І вмить забули і про кулешу, і про полювання, і про все па світі…
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у відпустці і збиралися полювати цілий місяць). А невдовзі приїхала археологічна експедиція.
Виявилося, що край наш дуже історичний і село наше теж страшенно історичне і дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що історичне, якось навіть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюківка наша лежала просто тобі на знаменитому «путі з варяг у греки», за який ми одержували у школі двійки, то вона ще була й на самісінькому перехресті походів славних запорожців.
І під старезним дубом, що ото на околиці Васюківки, зупинялися перепочити в холодочку хто тільки хочеш: і Володимир Мономах, і цариця Ольга, і Богдан Хмельницький.
Роззявивши рота, слухали ми розповіді археологів про Запорізьку Січ, про легендарного ватажка козацького Івана Сірка, якого п'ятнадцять разів обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запоріжжя, і якого «вороги боялися більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової»; про останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого цариця Катерина ІІ заслала до Соловецького монастиря, де він просидів у сирій темній холодній ямі аж двадцять п'ять років, але не скорився, не зрікся козаччини і, незважаючи на нелюдські муки, прожив на світі сто дванадцять років — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово…
Оце да! От які були наші пращури!
Того ж дня експедиція почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кілометри від села. І, звичайно ж, ми, хлопці, до смерку пропадали там, на розкопках. І коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблі, пістолі), та ще й гранчасту пляшку з-під оковитої (хоч і порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якій перлами було викладено слова: «Козацька люлька — добра думка» — ми трохи не попадали в яму. То було незабутнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потім розгрібали землю руками, а тоді, намацавши щось, зовсім уже тендітно розчищали спеціальними щіточками… Ми дивилися мов зачаровані. З землі з'являлися різні речі, що пролежали в ній понад триста років.
Археологи сказали, що в могилі поховано якогось славного запорожця з війська Івана Сірка. Бо саме туг отаборювався Сірко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана біля Сиваша. І, видно, помер тут од ран отой запорожець і тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козакові клали зброю його, речі, люльку і обов'язково пляшку горілки — щоб і на тому світі, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися ці речі, а надто пістолі та шаблю, піхви якої були оздоблені сріблом, а руків'я — з слонової кістки.
Ява зітхнув і прошепотів мені на вухо:
— От якби знаття! Ми ж самі могли одкопати!
Крім могили, експедиція вела розкопки біля дуба. Правда, викопали один тільки іржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Івана Сірка.
Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами та бабами, — цікавились легендами, переказами, а також нащадками козаків-запорожців. Особливо довга була розмова з столітньою бабою Триндичкою.
— Скажіть, будь ласка, бабусю, ким були ваші батько й дід? — ніжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
— Ага… були, синку, були… — радісно кивала Триндичка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки - трилогія» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 57. Приємного читання.