Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.

Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.

А ми дивились на лейтенанта.

Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.

Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.

I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: «Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!»

— Вибачте, будь ласка, — зiтхнув я.

— Будь ласка, вибачте, — зiтхнув Павлуша.

— Та що ви, хлопцi! — радiсно усмiхнувся лейтенант. — Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!

— Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я.

— I думали рятувати… — промимрив Павлуша.

— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримiв на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:

— Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.

— Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.

Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима.

— А… а ця хустина? — Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той.

Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:

— Це я… зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову.

— Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiмаєш! Вона замiчательна дiвчинка!

Павлуша почервонiв i опустив очi.