Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

Есть почта полевая…

Вороний мiй продеренчав у дворi i, дзенькнувши вже за ворiтьми, повiявся, несучи кудись невгомонну мою сестру.

Я зарився в подушку й завив.

I раптом почув, як щось стукнуло об пiдлогу.

Я пiдвiв голову. На пiдлозi бiля лiжка лежав камiнець. До нього був прив'язаний червоною стрiчкою якийсь папiрець. Я здивовано глянув, нахилився, пiдняв. Розв'язав стрiчку, розгорнув папiрець. I аж дух менi перехопило — я одразу впiзнав той самий почерк: чiткий, з нахилом у лiвий бiк, i кожна буквочка окремо… Вiд хвилювання тi буквочки застрибали в мене перед очима, i минуло кiлька секунд, поки я змiг прочитати написане.

«Дорогий друже!

Нам усе вiдомо, що сталося з тобою за останнiй час. Ми задоволенi твоєю поведiнкою. Ти поводився, як справжнiй солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобi. Тепер ми ще бiльше впевненi, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобi, ти виконаєш з честю.

Стихiйне лихо i метеорологiчнi умови унеможливлюють проведення намiченої операцiї зараз. Операцiя вiдкладається. Сподiваємося, що до того часу ти видужаєш i нам не доведеться шукати iншої кандидатури. Намiчувана операцiя секретна, державного вiйськового значення. Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР.

Цього листа треба негайно спалити.

Нагадуємо: умовний сигнал — бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцiї.

Бажаємо найскорiшого видужання.

Г. П. Г»

Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.

Вони! Знову вони! Троє невiдомих!

Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.

I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.

Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справдi вiйськова таємниця?» I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi «глеканкою» на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: «Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину… Не пам'ятаю…» — i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.

I от…

«Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР».

Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.