Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

— Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церквi за тебе молебень служив.

— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…

— Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш…

Павлуша глянув на мене й загнувся.

— Ну що ж… молодцi хлопцi, — зiтхнув я.

— Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав… — Але, але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що…

— Ага! — криво усмiхнувся я. — Ну добре… А як там взагалi?

— Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!

— Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…

— Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усмiхнувся.

«Ех, Павлушо мiй дорогий! — подумав я. — Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».

Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.

А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:

— Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…

— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.

— Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…

— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.

— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!

— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!