Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

Вiд цiєї думки так менi стало тоскно, що свiт потьмарився. I така мене взяла злiсть на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискiпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотiв же врятувати для неї собаку якусь, щоб радiсть їй була. Коробочку, бач, ювелiрну з коштовностями нагледiв. Бодай би згорiла та коробочка, i та шафа клята, i та хата вся разом з Гребенючкою!..

I раптом менi зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, i не коробочка та, i не шафа, i не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синiм полум'ям.

Хочу скинути кожуха дiдового i ковдру з себе i не можу. Щось на мене навалюється, i давить, i пече несамовито, наче прас важенний. I щось у головi крутиться, крутиться, крутиться… I гуде. I я вiдчуваю якiсь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збiльшення кiлькостi, якесь неймовiрне множество. I вiдчуваю, що нема вже менi виходу з того множества, I що ось-ось у мене щось лусне i буде кiнець…

Але нi, мука та не припиняється. I все крутиться на тiй граничнiй кiнцевiй межi. I крiзь те кружляння чую я враз голос Павлушi, але не можу збагнути, що вiн говорить. I голос медички, i ще чиїсь незнайомi голоси…

А потiм усе в моїй головi сплуталося, i я вже нiчого не пам'ятав…

Роздiл XXIV

Хвороба. Сни i дiйснiсть. Чого вони всi такi хорошi?

Я прохворiв понад два тижнi.

Вже потiм Павлуша менi розказував, що, коли вiн привiв медичку (вiн дуже довго не мiг її знайти, бо потерпiлих розмiстили по всьому селу, i вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелi, червоний як мак, i вiд мене жаром аж пашiло. Медичка одразу сунула менi термометра пiд руку — було сорок i п'ять десятих. Я був без пам'ятi i весь час повторював:

— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!…

А хто «вона» — невiдомо.

Я-то добре знав хто, але, звiсно, Павлушi нiчого не сказав.

Прийшов я до тями лише на третiй день. У хатi було так ясно, свiтло i тихо, як буває тiльки пiд час хвороби, коли на ранок спадає температура.

Перший, кого я побачив, був дiд. Вiн сидiв на стiльцi коло мого лiжка й куняв. Мабуть, вiн сидiв з ночi. Та тiльки-но я ворухнувся, вiн одразу ж розплющив очi. Побачив, що я дивлюсь на нього, усмiхнувся i поклав шкарубку жилаву руку менi на лоба:

— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?

Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi таких слiв. I рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i зовсiм не так нiжно. Батьковi й матерi завжди було нiколи, i виховував мене дiд. Виховував по-своєму, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я, звiсно, виступав проти такого виховання i доводив, що то дореволюцiйний жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою. Але дiд давав менi потиличника i казав «Нiчого-нiчого, зате перевiрений. Скiльки великих людей ним виховано. I мовчи менi, сатана, бо ще дам!»

А тут, бач, «синку», «милий»…

Почувши дiдовi слова, з кухнi вибiгла мати.

— Синочку, любий! — кинулася до мене. — Краще вже, правда?

Вона притулилася губами до моєї скронi (мама завжди так мiряла температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).