Так он воно що! I стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iснує. I не треба менi ставати ченцем, I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте я вас поцi…
Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.
«Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, — вирiшив я i подумав: — А чи може людина сховати голову пiд крило… тобто пiд руку?» I чомусь вирiшив, що може, i подумав: «То, мабуть, привид без голови саме так i робиться».
Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що — нi! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так…
— Дiду, — вражено питаю я. — Дiду, а де ж його голова?
— Що? Голова? — нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, дiду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! — каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон — баштанник.
Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною — без голови, у бiлiй сорочцi — i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
I тут я розумiю, що дiд Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.
I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, — не вулики, а… гроби… П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.
I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась… голова попа Гоги.
— Здоров, рибалко! — I пiп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — вiн показав менi рукою «носа». Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.
I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає…
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… I прокидаюсь.
Роздiл XI
Я таки вiдвiдую дiда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло“ на сторінці 30. Приємного читання.