Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi!
— Гур-гур-гур… — безладно, але ствердно прогули хлопцi.
— Вiн погодився оддать годинник, — вiв далi Будка. — Але… тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва — його шукає мiлiцiя.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованцi… у печерi… бiля лаври. Вдень туди не можна — ганяють… Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба…
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрiчi, — весело сказав Будка. — Глядiть не проспiть?
Роздiл XII
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)
Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил…
У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я… Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили. I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги.
…Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля «робiнзонської» iсторiї. Несподiвано до нас у село приїхали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цiєї експедицiї ми добре знали. То були київськi мисливцi, якi щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають.
I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дiдом Варавою та дiдом Салимонiом — про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 57. Приємного читання.
TextBook