Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША яку розсказує Павлуша Завгороднiй Надзвичайнi пригоди Робiнзона Кукурузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього в школi, дома та на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки»

«Граматику» був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався «Щоденник Робiнзона Кукурузо». Що там таке — ви вже анаєте; «пригоди» i «неприємностi» першого дня. «А що далi?» — зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i… витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики — i на дiєслово, i на iменники,i на прикметники.

Вправи були написанi олiвцем — так само як i щоденник. Сумнiву не було — все це писалося вже тут, на островi.

Так он воно що!

Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.

Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi…

А втiм, що «стривай», що «пожди»? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?

Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!

Я швиденько поклав зошит i «Граматику» на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.

Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело — немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.

Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике дiло труси. Без трусiв — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посмiхається, — i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.

Несподiвано з плеса залунало:

— Го-го! Он ви де!

До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.

— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.

— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.

Всi засмiялись.

— Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!

Зчинилася метушня.