Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША яку розсказує Павлуша Завгороднiй Надзвичайнi пригоди Робiнзона Кукурузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього в школi, дома та на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки»

Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.

— Хтозна, може й правда. Ходiмо.

I ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?

А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.

Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.

— Що? Що? — схилився надi мною Ява.

— Кинь мене! Iди, пробивайся сам, — сказав я хрипло i безнадiйно.

— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечi. — Зараз мине.

Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.

Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.

Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:

— Яво, — кажу, — я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.

Ми лягли на землю.

Довго лежали.

Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.

— А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? — тихо сказав я. — I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.

— Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, — сказав Ява.

На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.

— У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.