Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША яку розсказує Павлуша Завгороднiй Надзвичайнi пригоди Робiнзона Кукурузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього в школi, дома та на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки»

— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.

Ява враз пiдхопився.

— Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.

I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.

Йти ставало дедалi важче.

— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?

Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.

Ява зупинився.

— Давай вiдпочинемо.

Ми посiдали на землю.

— Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.

— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.

Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.

Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.

I раптом у мене виникла iдея.

— Яво, — кажу, — а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.

— Вилiзти? Що це тобi — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.