Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША яку розсказує Павлуша Завгороднiй Надзвичайнi пригоди Робiнзона Кукурузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього в школi, дома та на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки»

— Нема.

— От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.

— Отаке… А штани?

— Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба…

Позаяк я був сьогоднi «молодчннка», вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.

— Здорово! От здорово ми придумали! — повторював вiн.

I раптом… Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.

Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою.

Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):

БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так… Але…

КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде…

БУРМИЛО: Ги-ги!

КНИШ: …Вермахт щедрий…

БУРМИЛО: А що ж, конешно…

КНИШ: Має бути двадцять залiзних… Точно… А якiсть… Бронебiйна… Р-раз — i нету! Будьмо!

Чути дзенькiт склянок, — мабуть, Книш i Бурмило випивають.

КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!

БУРМИЛО: Сам не можеш?

КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.

Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.