Чудеса в Гарбузянах

— Ой! — скрикував Журавель.— Не треба!

— Не буду! — спокійно казав Сашко Циган і через кілька кроків знову відтягував гілку.

— От стривайте,— сказав Журавель.— Я вам краще сон розкажу, який мені сьогодні приснився. Ще перед тим, як ми на «Москвиче» їхали. Значить, так... Іду я, значить, лугом... по той бік Голубеньки... Сонце світить, коники у траві стрекочуть...

— Жаби кумкають...— втрутився Марусик.

— Та не перебивай! Іду я, значить, лугом... у бік річки, у бік села. Усі Бамбури на тому березі переді мною як на долоні. Хати наші на узгір'ї, садки, городи, стовпи високовольтні... І раптом бачу: здіймається в небо над моєю хатою повітряний змій. Та обережно, Цигане! Ну тебе! І на тому повітряному змії якась, бачу, людина... Вчепилася руками, летить, як на дельтаплані. Придивляюсь...

— А то вчителька математики Таїсія Миколаївна,— знову втрутився Марусик.

— Та не перебивай же! Ну!.. Придивляюся, значить... А то — Карабас-Барабас... Кіно по телевізору «Пригоди Буратіно», пам'ятаєте... Летить, борода віялом, зуби конячі щирить... Я дивлюсь, і мене зовсім не дивує, що казковий Карабас-Барабас на повітряному змії над нашими Бамбу-рами летить. Наче так і треба...— Журавель замовк.

— Ну? Ну й що?.. А далі що? — спитав Марусик.

— Нічого... А далі ми вже на «Москвиче» їдемо...

— Якісь у тебе сни, Журавель, як у рябої кобили,— кинув через плече Сашко Циган.

— Які є,— зітхнув Журавель.— А взагалі... Інтересне все-таки явище — сни. Уві сні може відбуватися все що завгодно. І ти цьому віриш. Уві сні ти літаєш — без крил, без нічого, просто відштовхуєшся від землі, крутиш ногами — і летиш. І це тебе аніскільки пе дивує. Уві сні це зовсім нормально. Наче так і треба. Взагалі що б не відбувалося уві сні, хоч би які найдивовижніші речі — ти цьому віриш. Цікаво! Правда?

— Ну, так то ж уві сні,— глибокодумно кинув Сашко Циган.

— А взагалі скільки у житті різних загадок, таємниць, незрозумілого... Цікаво жити на світі! Правда? — Журавель обвів навколо широко розкритими захопленими очима і зітхнув.

Почалися переліски.

Голубенька звернула ліворуч, попід густу кучеряву діброву, а хлопці пішли прямо, у темні обійми так званого Губа-нівського лісу, що починався одразу височенними щогловими соснами, між яких купчилися зарості ліщини, черемхи, глоду та іншого лісового розмаїття.

І враз густо пахнуло лісовим духом, який неможливо описати, але в якому всі пахощі перебиває неповторний грибний запах. Недарма цей ліс назвали Губанівським (майже усіма слов'янськими мовами «губи» — це «гриби»).

— Ех, кінчається літо,— зітхнув Сашко Циган.

— Мда... — й собі зітхнув Марусик.— Ще трохи — і до школи...

— А мені вже й хочеться,— усміхнувся Журавель.

— Та! — махнув рукою Сашко Циган.— Хоч би не обманював.