Розділ «Всеволод Зіновійович Нестайко Чарівні окуляри. Правдиво-фантастична повість про надзвичайні пригоди київських школярів.»

— Бери! Це ти побачив, — зітхнувши, сказав Ромка.

— Ні! Удвох! Тільки удвох! — благородно сказав я.

— Удвох так удвох! — не зміг приховати задоволення Ромка.

І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу — я тримав за кулон, а Ромка — за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.

Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів... Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.

Нас чекала ще одна несподіванка — ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки — «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені — хтозна... По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..

Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.

— Що ж ти хотів, — сказав я Ромці, — чудеса — вони і є чудеса!..

ПРИГОДА ТРЕТЯ

Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя.

Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:

— Слухай, їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку... Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.

— А хто тобі заважає? — знизав плечима я.

— Ти! — сказав Ромка.

— Тю! Яким це чином?

— Бо вони весь час до тебе потрапляють.

— Що ж я можу зробити?

— Треба, щоб з тобою щось сталося.

— Що?

— Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу... Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.