Розділ «Всеволод Зіновійович Нестайко Чарівні окуляри. Правдиво-фантастична повість про надзвичайні пригоди київських школярів.»

— Біжімо! — вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей... Двері були замкнені...

— От вталапалися! — скреготнув зубами Ромка.

І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.

— О! — вигукнула вона. — Тепер я бачу — авжеж, це не ви розбили мені м'ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати... І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала... Давно вже на пенсії, — вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.

— Пробачте, — сказав Ромка. — Ми дуже поспішаємо.

— Одчиніть, будь ласка, двері! — попросив я.

— Стривайте, — сказала Маргарита Степанівна. — Я вам станцюю насамкінець!

І вона заспівала:

— Хоч я відьма, та співаю,

Бо веселу вдачу маю.

Хоч стара я і сліпа,

Ще й танцюю — гоп-па-па!

І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.

— Ех-хе-хе! — важко дихаючи, сказала вона. — Сумую я за сценою, за глядачами... А де ваші аплодисменти?

Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.

— О! Це інша справа! — І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.

— А тепер бувайте мені здоровенькі!

Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.

Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка — додому йти вона боялася.

— Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. — вигукнув Ромка. І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати — між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.