Розділ «Всеволод Зіновійович Нестайко Чарівні окуляри. Правдиво-фантастична повість про надзвичайні пригоди київських школярів.»

— А як ти їх затримаєш?

— Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.

Я зітхнув:

— По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і...

— Як ти боїшся, я сам піду! — перебив мене Ромка.

— Нічого я не боюсь, але...

— Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі...

— Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.

— А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!

— От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?

— Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.

— Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.

— А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.

І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали... Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:

— Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо...

— Знову ти на брехню штовхаєш! — обурено прошепотів я. — Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.

— Ну, добре-добре! Не кип'ятись! — примирливо прошепотів Ромка.

У підвалі було майже зовсім темно — лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.

— Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! — сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх — вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом — старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»...

— Ой! Що це?! — простягнув до нього руку Ромка.