Розділ «Сергій Жадан Динамо Харків. Вибрані вірші»

Ця жінка, яка фотографує дерева січня,

їхню вогку динаміку і переплетіння,

маленькі будинки з димами, засипані снігом узбіччя,

неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,

стежить за цими деревами, мов за тваринами,

за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,

за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає сіті,

стрічками прив’язує собі до зап’ястя.

А чорні порожні озера, кригою вкриті,

постійно віщують їй усілякі нещастя.

Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,

до смерті будуть тепер іти за тобою.

Будеш їм віддавати усе, що маєш,

будеш ділитися з ними вином і водою.

Але вона говорить: все, що я справді маю, —

це стрічки, щоб триматися поруч із ними,

і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,

і постійно раню уста їхніми голосними.