Дикі білі коні (скорочено)

Боримисл ізвів брови й надовго замовк, нерухомий і змертвілий, тільки червоні від несну повіки його важко падали й ще важче підіймались, аби потвердити, що жупан не спить. І він урешті мовив:

— Звели, княже Лютиборе, загубити сьогодні тисячу голів худоби великої.

— Загубити? — не зрозумів його Лют Пугачич.

— Загубити, — байдуже повторив молодий біловолосий жупан. — Лишити на згарищі персам. — Тоді перевів важкий погляд на Рядивоя: — А ти так само вчиниш узавтра. — Й знову спитав старшого, Люта: — Одним волом п'ятсотеро душ нагодувати ж можна? — Та, перш ніж сіверський князь устиг прикинути, спитав його інше. — Зодкуди відаєш про самоїдство?

— Ускоків половили бродники й кривичі: купців перських, і повій, і людей рукомисних, і ратників перських чи іншого племені, то й речуть се.

— Може, зумисне лжуть?

— Нє! Вельми многі ускоки, й усі речуть одне й те саме. — Лют Пугачич глянув на Рядивоя, й той кивнув. — Пекли ми вогнем декоторих — і сі речуть: кожного десятого!

Тоді йдіть, княже, й ти, брате, до Дунаю. Хай вас веде Соварог!

У сю мить обізвався перший ріг, а по ньому загуло в усьому стані, се було знамено Совароже, на якого сіверяни й русичі рекли Біг, і Лютибор Пугачич аж сіпнувсь од раптового холоду по спині.

Усі останні дні й ночі голова Дар'яваушеві йшла обертом, і він згадав про свою ганьбу в тому верблюдячому повозі тільки через три доби, ідучи верхи попереду безсмертних. Тоді він стерпів, і се здалося дивом навіть самому собі, тепер же цар усього живого відчув, що жили на скронях почали сіпати зовсім нестерпно, а се означало тільки одне: мусить бодай на комусь зігнати зло. Почувався геть ображеним, справа була, звичайно, не в тому клятому робі та тих верблюдах, але ніщо живе не сміло ображати його безкарно.

Ввечері, коли вої напнули його намет і під'їхали візки з жонами, він уперше за ввесь похід звелів:

— Тільки Парміс… і… Парміс. Наліжниць в окрему полотку!

Мітробатеша здивувала царева примха, й він почав голосніше, ніж звично, підганяти решту євнухів:

— Мерщій! Мерщій трясіть сало своє! Там ставте! — він кивнув їм та робам, що юрмилися кругом царської полотки, не менш від нього спантеличені, й пішов за ними до найближчого вибалка, та цар спинив його нетерплячим порухом:

— Отого приведи!

— Котрого, найвищий за всіх?

— Свого верблюдника. Того самого.

Мітробатеш ураз пригадав страшну подію того дня, коли Дар'явауш сидів у критому возі. Цар повагався й докинув:

— І верблюда.

Останніх слів цар міг би й не підкреслювати, бо Мітробатеш усе добре пам'ятав і так.