Дикі білі коні (скорочено)

Розділ 13

На землі свого племені завжди щирий і згідливий, Базар раптом став дибки, мов норовистий необ'їжджений ат:

— Далі не пале!

Знервований і витомлений за сі останні дні Боримисл поглянув на нього вовком, а баш бродників узявся виправдовуватись:

— Далі Хоре карай… Не можу! Й бродники вбивай Базар. Де коні паси — нема трава! Де гарби ставляй — нема ставляй! Баран помирай, кобила помирай, молока нема — діти помирай!

Боримисл важким поглядом притиснув бродницького вождя Базара, й той, сидячи на маленькому волохатому жеребцеві, обкачаному в сажу, схилив голову. Тоді зиркнув з-під шапки на сіверського князя, а сказав Боримислові:

— Нехай севера пали!.. — Се було гейби по-дитячому, й Боримисл кинув се Базарові, та той жалісливо заблагав: — Нехай Лют пали!.. Як не видиш, коли гори твій степ, то на душа легше…

Боримисл перевів погляд на сіверського князя:

— Підеш ти.

Й Лютибор Пугачич напродиво швидко згодився:

— Я — то я.

Боримисл виважив його з ніг до голови, й Лютибор Пугачич не витримав погляду молодого жупана. Боримисл збагнув, чому він так швидко погодився, й лиха думка кольнула його в серце. Та то мусило бути навівання Чорного бога, й він глухо сказав:

— Озьмеш не всю, а половину раті.

Шпаковусий Лют зареготав:

— Яко Великий князь наказуєш! Мене й Ярополк не може приневолити: скільки схочу, стільки й поберу. Візьму всю свою потугу!

— Озьмеш половину, — ще глухішим голосом проказав Боримисл, і зіниці його хижо спалахнули. Князь Лют знав, що за наступним словом древлянин видобуде меч із піхов, і страх нікчемною змійкою посмоктав його серце, хоч він ніколи не боявся блиску нагострених лез, а десь-то мав і вправнішу руку.

— Не стачить півпотуги, — примирніше сказав Лют Пугачич. — Вельми в бродників широкий степ.

— Стачить, — мовив Боримисл і поквапно зострожив свого вороного. Дужчий мав бути той, чиє слово зверху, і се він уже добре затямив. Лют і Базар їхали ступою, він же погнав здобувати голову походу, який уже впірнав у вибалок за бором.

Се було в обід, а надвечір, коли жупанові Боримислу вже напнули полотку й сонце тихо конало в чорному хмаровинні за Доном, прибув гонець:

— Жупане!.. Котораються… — Він ледве тримався на ногах від утоми, й поли в нього були підіткнуті під широкий ремінний черес.