Дикі білі коні (скорочено)

— Цар царів рече: присли мені землю й воду з рук своїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!

Чорні перські ратники зі списами та мечами двома лавами йшли позаду, а вслід їм сунули древляни, чільні й підлі, й похід їхній простягся хтозна й куди за пагорки, ліворуч пливла біла річка полянських комонців, а з правої руки вої князя Люта Пугачича, й Боримисл зострожив, нічого не відповівши персіянинові. Соцький наздогнав його й зо пів гін вони їхали поряд, за сим жупан пустився далі супроти течії, а Чернега повернув назад до злого й розгубленого сла.

Молодий сатрап заходився щось гукати до нього, та ні перської, ні грецької мови Чернега не знав, решта навколо теж, і він лише плечима сіпав. Зопір хотів був пуститися вслід за Боримислом, але Чернега перепинив його:

— Ей, ти! Куди? Тута! Тута будь!

Персіянин зрозумів його промовисті рухи, й шрами на його спотвореному виду спершу зблідли, тоді зайнялися вогнем.

А Боримисл, перетнувши валку древлянського походу, раптом погнав у берег навскоси, в голову білокінної вервечки русинів, і поїхав обіч Рядивоя. Розлютований шарпаниною свого вершника, вороний жеребець почав згонити злість на білому чорногривці руського княжича, й настрій тварин передався обом можам.

— Замислив єси вийняти мого сина? — сказав древлянський володар синові Великого князя.

Той непорозуміло глянув на Боримисла й потяг коня.

— Хто се тобі навів такого?

— Люди добрі! — відповів круглим словом жупан.

— А для чого б се?

— Ти й гадки не маєш? — пильно глянув скоса на свого ровесника й родича Боримисл.

Русин не витримав того погляду й почав шукати причини до відчепу. Та причин не було, й жоден болярин чи воєвода не наближався до двох володарів, які балакають між собою. Нарешті він гукнув назад:

— Любомире!

Та коли малий болярин під'їхав на чалому інохідцеві, Рядивой ще не вигадав, куди б його послати. Зрештою махнув рукою, бо Любомир тут був ні до чого, й той поволі відстав, а Рядивой мовив:

— Маю гадку, в який бік ведеш. Але я й не думав твого сина… Коли не ймеш віри — можу й заклястись.

— На чім? — осторожився Боримисл, бо клятьба буває різна, й людей вона в'яже по-різному.

— На чім завгодно, — тихо відповів Рядивой. — Хоч на мечі, хоч на землі.

Боримисл охолов. Коли русин їсть землю, то вже клятьба найстрашніша, й переступити її ніяк. Але наступної миті кров знову заграла в ньому й линула до голови, в вухах йому гуло й гупало, мов руків'ям меча об сухий стовбур, і він ледве стримав себе, щоб не крикнути на все поле:

— Якщо ти про се гадки не маєш, то має твій отець!