Дикі білі коні (скорочено)

— Посидь отут, — сказав він малому, — а я запов'ю сліди й прибіжу всп'ять. Чуєш?

— Чую… — прошелестів репаними губами малий, але так жалібно глянув на Тимну єдиним здоровим оком, і вуста йому так гірко стиснулися, що молодий можик не витримав, піддав його собі знову на плечі й поніс понад озером угору. Йшов ступою, бо бігти вже не міг, а малий безсило перевисав у нього на правому плечі. Було дивно, що перси й досі не гналися за ними й їхали тим берегом оддалік. Тимна придивився ліпше й аж тепер уторопав, що сталось із персами. Вздовж усього озера на тому боці трава була зелена, аж чорна, берег же слався рівний і низький.

— Драговина, — сам собі хрипко сказав Тимна, не спиняючи ходи. Такі ж мочарі облягали й те, інше озеро в землі його дитинства, й він оторопіло глянув доокруж себе: невже дійшов? Але то тільки здалося. На тім озері, біля якого в Бог упадає річка Вовк, болото не з лівого, а з правого берега, за озером же тягнеться синя смужка бору.

Тут бір теж був, але далеко ліворуч, сі думки тільки розслаблювали, й Тимна вирішив іти, поки йдеться. Перси тим часом розділились: троє їхало понад супротивним берегом широкого озера, двоє ж погнало назад, певно, шукали броду нижче.

Тимна дивився на сих трьох і думав, що, коли б йому добрий лук або вітчу сулицю та коли б обидві руки мав здорові й не мав осього важкого, нестерпно важкого хворого хлопця на спині, то не втікав би від трьох задрипаних персіян, а тепер мусив утікати, бо за паском тільки ніж, а рука одна, та й та ні до чого не здатна — ледве здужає підтримати Велеслава.

За першим поворотом озеро почало вужчати, й незабаром береги зійшлися на півпоприща. Звідси перси могли вже сягати його стрілами навіть через плесо, й Тимна зароззирався, куди йти далі. Та болото по той бік і досі не кінчалося й не підпускало персіян до берега. Можик знесилено сів і поклав м'якого, мов ганчірка, Велеслава на пісок, і перси теж стали за болотом, завдавшись не випускати жертв із поля зору, бо все на світі має початок і кінець, і се драговиння теж колись мало скінчитися й підпустити їх до берега. Якусь хвилю, тупо дивлячись на своїх переслідувачів, Тимна силкувався збагнути, чому їх тільки п'ятеро (сі троє та ті, що погналися вниз шукати броду), коли раніше було десятків зо п'ять. Забити на жереб вони стількох не могли, хоч про сей їхній жахливий звичай знали вої всіх племен. Тоді йому спало на думку, що сі п'ятеро, певно, йшли осторонь, випадково натрапили на його слід та так і женуться. Він устав і глянув на хлопця, який здавався зовсім неживим, тоді знову вкляк біля нього й почав піддавати одноруч на спину, коли дійшов, широко розчепірюючи слабкі ноги, до мілкого яру, що спадав у берег, малий опритомнів і заходився мляво пручатись.

— Я сам… я сам…

Але Тимна тільки вдарив його простоволосою головою, тримаючи за лікоть, і почав, аби бодай трохи відвернути увагу й од персів, які ступою йшли поза болотом на тому березі, й від голоду, й від кольок у шлунку та в усій руці, — думати, де се й коли згубив свого ковпака. Й поки думав, після нового закруту річка знову розняла береги, й почалося друге, так само широке, але коротше озеро. Під ногами помокріло, кроків за десять почало чавкати, Тимна сторопіло підвів голову й розглянувся. По лівуруч, за болотом, на довгій плескатій горі стояв із дитинства знайомий синій бір, за яким у кінці озера мала бути річка Вовк, а ще лівіше сто разів сходжене й зброджене врочище Вовковийці. Тимна раптом жалібно застогнав, ледве втримав малого, щоб не вислиз, тоді присів серед мокрого дерниння й заходився цілувати дрібні квіточки жовтої ягниці з волохатим вовняним листячком, і сльози самі котилися йому з очей.

— Прийшли? — тихим голосом протяг опритомнілий княжич.

— Прийшли, — відповів Тимна, не соромлячись своїх сліз.

— Тата… ще не є видно?..

Молодий дружинник утерся брудним шматтям рукава, зітхнув і поглянув на синій бір, що виднів гін за троє від озера, тоді перевів погляд за озеро, де й досі пантрували перси, й коли подививсь назад, аж очі заплющив. Понад широко вигнутою косою з-від озерного гирла вискочило двоє персів. Вони гнали просто сюди, побачивши хлопаків. Тимна взяв малого під пахву й поніс у нетрі болота, та що далі ніс, то ноги дужче й дужче грузли, м'які й неслухняні, він хрипко дихав, і то вже було не дихання, а суцільний стогін, і коли вперше озирнувсь і побачив персіян, які бігли до болота, нога йому провалилася й увесь він пішов хтозна й у які нетрі, шугнувши по пахви в холодне вікно. Велеслав, який щойно спритомнів, почав тягти його за плече несилою рукою, Тимна теж спробував виборсатися, та марно, бо ноги висли в смердючому ропусі, ліва рука геть не тримала його, права ж тільки судомно сіпалась і чіплялася за водянисте й нетривке рослиння. Тимна зрозумів, що се вже кінець, край усьому, бо коли ще трохи подержиться в трясовині, підбіжать перси, й він здеревілими від хвилювання й передчуття близької й видимої смерті вустами прохрипів:

— Біж!.. Біж отако болотом, а тоді… перейдеш Вовк… і понад Богом… понад Богом… Біж…

— Нє-е! — квилив над ним хлопачок і несилими рученятами тяг Тимну за рукав.

А Тимна приречено бовтав у гнилій воді ногами, вмовляв малюка бігти звідси й дивився на персів, які вже наближалися до виярка, перевівши коней ступою. Тимна впізнав лівого перса на втомленому вороному жеребці й од безсилої люті аж скреготнув зубами й заплющився. Й коли вдруге глянув, не повірив сам собі. Увагу його привернули не перси, які почали зсідати, а щось інше, правіш од них. На плескатому лисому пагорі під самою стіною синього бору розлилася широка біла пляма, що повзла й повзла, заполонюючи ввесь простір між узліссям та краєм гори. Тимна випнувся на здоровій руці й щосили гукнув:

— Княже!.. Кня-же!..

Голос був хрипкий і слабовитий, тільки перси поставали й учудовано задивилися на приреченого скіфа, який урешті-таки дався їм до рук. Тимна кілька разів глибоко вдихнув і видихнув і, нарешті, крикнув удруге:

— Кня-же!.. Кня-а-аже-е!..

Ворушка біла пляма під синім бором на мить мовби застигла, й Тимна знову набрав повітря й, уклавши в груди всі сили, що лишалися ще в його змордованому тілі, гукнув дзвінко й протягло, як умів робити колись:

— Кня-же!.. Княже-е!.. Кня-а-же-е!..