Прометей (скорочено)

     «Нам повір.

     Ми цю обійдемо біду,

     Ми ще скрипітимем в ладу,

     До нас хазяїн хліб везтиме,

     Весілля бубнами густими

     Стрічати буде молоду.

     А ти приходь, як будеш жив,

     До нас у гості після жнив,

     І щоб твоє зраділо око,

     Ми так відчинимось широко,

     Щоб ти й сучечка не вчепив!..»

     IV

     Вранці бійця вивели з комірки після допиту на майдан. Як важко йти перші кроки! Про що він, цей юнак, думає в ту мить? Про те, що його день одшумить, що не дочекається він першої любові? Чи, може, проклинає й сонце, й трави, «вечірніх зір м'які заграви»? Ні, цього не можна проклясти, бо він повинен жити для мсти, для воскресіння.

     Тривожить його інше: чи скаже хто друзям, матері, що не зневірився він, не похилився від ран, а чесно вмер? І що інша мати доглянула його, як рідного...

     Ну от і все. Б'є барабан. На майдані завмерли жінки, діти, згорблені діди. Юнак — у пілоточці своїй, у гімнастьорці польовій. «В очах ні крику, ні скорботи, таким ходив, мабуть, і в бій».

     Людей фашисти питають: «Це ваш?» І всі від малого дівчати до старого діда дружно відповідають: «Це наш!» І ковалі, теслі, дивлячись на мозолясті руки юнака, підтверджують, що він — їхній.

     І вже земля, піднявши цвіт, Від круч, від поля, від воріт, Уставши камнем і травою, Вітрами й ніччю грозовою, Кричить:— Це наш! Іду на звіт.,.

     Як він мить оцю зустрів! Він жив і житиме однині, треба сховати муку на лиці.

     Тоді німці заперечили:

     — Це ваш? Ви брешете. Не ваш! Чому ж у нього патронташ І п'ять гранат знайшли в соломі? Він ночував в чужому домі, Він двічі ранений. Він — наш! Ми з ним по—своєму. А вам Я все сторицею віддам: В теплушки всіх, гайда в дорогу. Хати ж — з порогу до порогу Спалю, стопчу — віддам чортам.