Прометей (скорочено)

АНДРІЙ МАЛИШКО  

ПРОМЕТЕЙ (СКОРОЧЕНО)

     (Поема)

     З-за ріки видно дві кручі — одна зелена, чорна друга. «На чорній кручі чорний дуб, як добрий воїн—вітролюб, весь посмаглілий, обгорілий, стоїть на кручі потемнілий. Кому б сказати все? Кому б?»

     Оживає тиха пристань. В артілях виспіли жнива: вантажать кавуни й дині. Пахне молодим житом, рибою, смолою та тютюном.

     І

     Поснули вантажники з артілі, тільки п'ятеро сивих плотарів варили кашу на вечерю й тихо говорили. Підсів до них і автор.

     Молодий плотар розповідав, що під час війни хлопчик з їхнього села знайшов тут трьох наших бійців. Двоє старіших були вже мертвими, а третій, юнак,— тяжко поранений.

     Селяни сховали його на горищі, «немов за братом, за ним дивились». Незабаром «юнак вже зводивсь насторожі, відчув живу, гарячу кров». Був він із Смоленщини, де такі ж привітні люди, такі ж жита, «а в матерів такі ж смугляві, чесні руки, а в довгі дні боїв і муки і їхній край, як наш, горів...»

     Отож, бійця поклали у стодолі на скошену траву, перебинтували груди. Сорочка в пилу — аж руда. А юнак говорить: «Нічого,... оживу. Смертям двом... не бувати, одну ж обдурим, не біда». Сусід запропонував свою одежину, бо скоро можуть бути німці, але солдат відмовився, так і лежав у своїй пілоточці, у гімнастьорці польовій.

     II

     Бійцю полегшало, він міг уже підвестися. їв картоплю «в мундирах» і згадував свій полк. Там думають, мабуть, що він убитий. А він живе! Ще трохи одужає — і сам перепливе Дніпро! Але це поки що у мріях. Заходить хлопчик, його рятівник. Юнак розпитує, яка там обстановка. Хлопчина говорить, що німцям, мабуть, капут, бо вони не сплять, наставили сторожі і щось там шепчуть, ґелґочуть. Йому б оце до школи, та її замкнуто.

     В ліску «багряною габою» кленове листя лежить, чорногузи клекочуть на містку. І згадав юнак своєї Смоленщини поля, калину «в пурпурі, дуби, на отчій хаті голуби», гармошку, яка так грає, що серце крає.

     Попросив хлопчину принести хоч якусь книжку. Але книг нема, бо навіть за листівку — тюрма.

     Раптом хлопчик згадав про «Кобзар». Швидко приніс. Стали читати, і ось уже «бреде сліпий кобзар, і Гонта кличе на пожар, Кавказькі гори, в млу повиті, рясною кровію политі, чолом підводяться до хмар. І Катерина півжива дитя в хуртечі сповива, сніги колишуться над нею, орел жадібний Прометею криваве серце розбива». Хто ж той Проме-тей? «То був юнак, що в бога вкрав вогонь і знак того вогню приніс людині».— «І богубив його?» — «Ні, ні, скарав довічно, в єдині прикув до скелі, мов к порогу».— «То й що?» — «Він не скорився богу».— «Ото людина!»

     Так говорили між собою до півночі хлопчик і солдат.

     III

     По дворах, як та чума, ходила облава німців. «Жах, німий, холодний, до світанку гримів прикладами на ґанку, стріляв, свистів, палив у прах».

     Ось уже мигає ліхтарень у стодолі, де спить боєць. Схопили його, як сірі круки. Коли виводили за двір, погляд юнака впав на дві обірвані ворітні. Здавалось, вони шептали: