Отак i пишу

І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.

Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.

Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело

та розложисто.

Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із

закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому

мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.

До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово

через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву —

«усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»...

Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка»

нашіше від «фейлетону».

...Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і

поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася

і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в

завтрашньому номері газети...»

«Бий тебе нечиста сила!» — думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!

— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.

Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».

Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з'явився за підписом «Оксана».