На добраніч

прозолотився лише його тонкий хвіст нарівні з сосною.

Вухо давало себе ще знати. Лис засміявся з літака.

— Лети. На добраніч.

І літак полетів.

По той бік води під скелею важко дихали високі БілАЗи. Ті БілАЗи — лисове щастя: в обідню

пору, коли хлопці з БілАЗів підполуднюють на гранітних каменюках, лис вже лежить за 'їхніми спинами

в полинах.

— Я тут, — каже хлопцям лис. — Ніби ви не знаєте, що я лежу за вашими спинами в полинах?

Знаєте, бо лишите мені на граніті магазинну і так з часником домашню, щоб потім дивитись на мене з

БілАЗів, як я на граніті їм, а часник викидаю собі під лапи...

Лис кинувся за джмелем. Цей джміль давно морочив лисові голову, бо дуже хотів вижити лиса з

нори і самому жити у ній. Джміль знав, що ця нора була не лисова, а борсукова. Але ж лис зайняв її

першим! Лис зайняв її, коли ще мати була жива.

Джміль надувся і покотився тікати — навіть літати як слід не умів!

— Тікай, бо дожену! — закричав йому лис, а сам ліг на лапи у коров'яку і далі не побіг. — Не

обдуриш! Бо ти заманюєш мене, я знаю куди...

Джміль заманював лиса до гусака. На тому тижні джміль прилетів в обід, саме тоді, коли лис

повертався від БілАЗів, і коров'як зустрічав його. Джміль намалював крилами перед лисячим носом

нору і сказав, що нора — його. Лис, довго не думаючи, дихнув на джмеля часником і заліпив йому

лапою. Джміль трохи було оглух, але не впав, збив пелюстку з коров'яку і подерся на небо.