Розділ «САМI СОБI ШКIДНИКИ»

- За вiщо?

- Та ти ж нiчого не знаіш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої хорошi, - дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. - То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись - чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, - щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:

- А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?

- У мене, - кажу, - благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, - знищив.

- Як?

- Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi - вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:

- От бачите, - каже, - як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... - i т. д. i т. iн.

- Взагалi - я героім вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти - стрiлять. Я б себе стрельнув!

Птахи - друзi нашi.

Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.

Не було це, розумiіться, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, - горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яічка.

Як ми туди видиралися - i досi недопойму.

Тепер би нiколи не видерся.

I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз.

Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.

Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи:

- Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибираі ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!

Покладуть на лаву, а тодi до сестри:

- Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько, скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: "Драстуйте!"

А тодi нахиляться та: