Розділ «Запорожці»

— Дивись, скільки за тією Домахою ходять.

— Так, пане отамане, домна — річ серйозна. Треба багато знання, майстерності, уваги й уміння, щоб вона працювала як слід та добрий чавун давала.

— А вони вміють?

— Уміють, пане отамане, та ще й як уміють! А головне — люблять свою домну. Вони кажуть так: «Люблю свою домну більше, як свою жону».

— Іч, які, — кошовий отаман підкрутив вуса, кахикнув та й зітхнув.

Ходили ми з кошовим отаманом по відбудованій домні № 3, бачили рудний двір, підйомник, складне цехове господарство, електрообладнання, розливну машину… Все готове вже до пуску…

Біля одної машини кошовий зупинився.

— Що воно, — питає, — таке?

— Це, — кажу, — пушка Брозіуса!

— Стріляє?

— Стріляє, — кажу, — тільки не так стріляє, як стріляли колись запорозькі гармати.

— А як?

— А це, — кажу, — пушка ось яка. В її «дуло» насипають масу з вогнетривкої глини, потім «націлюють» на оту в доменній печі дірку, що зветься «льоткою», пускають електрику, пушка «стріляє» вогнетривкою масою й замуровує «льотку», щоб звідти не втікав чавун… Отака це пушка!

Кошовий довго дивився на пушку Брозіуса, мацав її, гладив, а потім і каже:

— Дуже добра штука! Мені б отаку!

— А навіщо вона вам?

— Ковбаси начиняти! Ох, і здорово б начиняла! Та швидко!

Пішли ми далі.

— А де ж курені? — питає отаман.

— А ось, — кажу, — й курені. Оцей зветься мартеном.