Розділ «ВЕСНА-КРАСНА»

— І вдруге?

— І вдруге прощаю!

— І втретє?

— І втретє,— кажу, — прощаю!

— Та як станемо на страшнім суді перед всемогущим, скажіть, що я хороша, бо, заприсягаюсь, тільки раз у вас три поліняки дров узяла та раз посвідчила в прокурора, що ви тут, у цій квартирі, ніколи не жили, хоч і жили ви тут ще до війни дванадцять років. Простіть, благаю вас, бо злякалась я, та управдом обіцяв теплі рейтузи купити.

Кріпко мене обняла Агорпина Титівна й поцілувала.

— До побачення, — говорить, — на тім світі! А поки що побіжу на базар, продам шість авосьок, бо тепер вони вже не потрібні. А треба ж буде Харонові чогось сунути, щоб через річку Стікс не перевозив, а до Петра спрямував. Та й Петрові, щоб у рай якнебудь пропхнув, теж не минеться ткнути! Бувайте!

І побігла.

Вискочив і я з хати.

З криком: «Обірвалось і летить!» — біжу через двір. Зустрічаю управдома:

— Летить! — кричу.

— Хай, — каже управдом, — летить! Аж через три роки долетить, а за три роки ще й виселимо, кого не треба, ще й переселимо, кого не треба.

— Та, — кричу, — може ж швидше долетить, ніж нахваляється! Воно таке!

— А хто, — каже управдом, — йому повірить, що воно долетить, без моєї справки? Хай спробує!

Бачу, що управдома без трельяжа не переконати, — побіг далі.

— Летить, — кричу. — Сонце летить! Цілий клапоть! А якийсь дідок стоїть і скептично кидає:

— На зяб, мабуть, не виорали, а авансом за трудодні одержали, вирвалися й летять!

— Куди летять? — питаю.

— На Київ летять!

— А як же на Київ, коли в Київ без виклику не можна?!