Розділ «Де ви, кобзарі?»

Уявіть таке диво: Земля випромінює не лише в інфраспектрі чи у видимому промінні, у тепловому, в радіо, нейтрино чи ще там якомусь фізичному діапазоні,— наша Планетарна Матінка радує далекі світи тисячоголосим хоралом любові й ніжності, сумніву й пошуку, роздумів і знахідок. А якщо вони — космічні Брати — уміють розшифрувати наші поняття, слова, образи, то непідробне захоплення мають викликати навіть у найвищих мудреців космосу глибини ось такої пісні (простенької на перший погляд):

Од поля до поля

Виросла тополя,

Питав козак дівку:

— Чи будеш ти моя?

— Пощитай, козаче,

Всі зорі на небі,

Як перещитаєш

— Вийду я за тебе…

Щитав козак зорі,

Та й недощитався,

Питав козак дівку —

Та й недопитався…

Ви тільки подумайте, якої любові хоче дівчина? Щоб кохання козака виросло до масштабів космічних, щоб він, її обранець, обняв розумом і серцем безмірність, бо лише тоді їхня спілка матиме сенс під оком оцієї зоряної ріки, котра вінчає їх нічним видноколом, лише тоді вона стане невмирущою. Але безсмертя заслуговує тільки нетлінне, тільки т є, що оволоділо силами стихій, злилося з першосуттю Природи. Ось чому хлопець відповідає дівчині:

— Пусти, дівко, камінь,

Камінь за водою,

Як попливе камінь —

Звінчаюсь з тобою…

Які титанічні натури! Які богоподібні мрії виникали в надрах нашого народу! Про який же анахронізм може йти мова? Ми — не хуторяни з діда-прадіда, а суджені космічні мандрівники, які ще в колисці бачили сни про своє покликання. Хіба дарма з нашого лона народилися такі генії, як Кибальчич, котрий і в смертну ніч свою малював контури зоряних кораблів, або Корольов, який здійснив ці сподівання пращурів, чи Вернадський — творець ноосферного щабля вселюдського буття?

То що ж? Радіймо? Всесвіт слухає пісню Рідного Краю, милується творенням тисячолітніх поколінь, жадає ввійти в контакт з унікальним дивом життя й розуму?