Розділ «Частина друга СКАРБИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ»

— Я вже випив свою каву і ніколи не п'ю другої. — Ціммер не сідав, — Я не звик вирішувати справи в ресторані.

— Боже мій, які ж це справи? — зробив спробу віджартуватися Хетель. — Переглянути наклейки… — забув, як серйозно ставиться Ціммер до наліпок і, лише побачивши заперечливий жест бібліотекаря, поправився: — Звичайно, я з задоволенням відвідаю вас, та посидьте за компанію, а щоб вам не було нудно, прогляньте поки що це. — Витяг із портфеля папку з наклейками. — Тут є таке, що, клянусь, вам ще не потрапляло до рук.

Видно, бібліотекар завагався — надто вже сильна була спокуса. Затим поставив паличку, але відразу знову взяв її.

— З вашим серцем не можна пити стільки кави, — мовив. — І не в моїх правилах, гер Ренненкампф, затримуватися в ресторанах з будь-якого приводу. Чекаю на вас у себе вдома. Маю честь…

Кажуть, у таких випадках стискається серце чи холонуть руки. У Хетеля чомусь заболів живіт. Стара дохла шкапа цей Ціммер. Зараз він повернеться додому, може почути щось і зателефонує у поліцію. Швидко заховав папку до портфеля.

— Чекайте, гер Ціммер, заради вашої колекції я готовий назавжди відмовитися не тільки від коньяку, а й від кави.

Вони підуть разом, він спробує затримати бібліотекаря дорогою, в крайньому випадку перешкодить дзвонити в поліцію. Поліція — це кінець, це остаточна крапка, крапка тоді, коли залишилося так небагато.

Хетель спробував зупиняти старого біля магазинних вітрин, але Ціммер чи затявся, чи справді був рабом звички: йшов, спираючись на ціпок, не роздивляючись довкола, прямий і бундючний, наче не якийсь паршивий бібліотекар, а принаймні міністр чи якась інша віденська цяця.

— Куди ви так поспішаєте? — Хетель нарешті підвищив голос.

Це прозвучало грубо, як окрик.

Бібліотекар здивовано зупинився, та одразу полагіднішав.

— Я забув про ваше серце, пробачте.

Тепер він ішов повільно, ладнаючись до Хетеля, але що можна було виграти на цьому? Хвилину, дві, це, зрештою, не мало значення…

У Хетеля по-справжньому підгиналися ноги, тремтіли коліна, не тому, що він боявся, а від злості й розгубленості — не знав, що вчинити і що трапиться зараз: найгірше, коли не можеш передбачати наступні два кроки…

Так вони дійшли до брами, і Ціммер відчинив її. Хетель ішов коридором, навмисно тупочучи ногами, і прислухався. Чи то кроки його заглушали все навколо, чи там, унизу, вже розбили тайник — тиша і тільки відлуння від кроків по кам'яній підлозі. Згадав: у Ціммера в кімнаті лежить килим, якщо зачинити двері й голосно розмовляти, навряд чи старий телепень щось почує.

Бібліотекар поставив ціпок у кут, і Хетель одразу закидав його словами.

Чи має гер Ціммер кубинські наклейки, не старі, коли Гавана мало не вся складалася з готелів, таким гріш ціна, а як представлена в нього нова, кастрівська Куба; там зараз зовсім нові назви готелів, і, якщо гер Ціммер не має таких, то, будь ласка. Дістав коробочку з наклейками і говорив, говорив…

— Ось цей готель раніше називався «Імперіал» — Хетель вигадав це, бо залишалося ще п'ятнадцять хвилин i слід було дурити голову Ціммеру. Здається, ніколи в житті не балакав так швидко й голосно і не імпровізував так відчайдушно. — Так от, цей готель називався раніше «Імперіал», а тепер, бачите, називається «Гавана». Така гарна синя наклейка…

Колись він сам був у Гавані — чи не випадало геру Ціммеру подорожувати по тих краях? Дивовижно ласкаве й тепле море, пальми над самісіньким морем і апельсини визрівають узимку.

А скільки музики, жінок — білих і чорних, але однаково привабливих. Гер бібліотекар, певно, не захоплюється жінками, але там, на Кубі, він неодмінно змінив би свої погляди, о-о, там не можна не звертати увагу на жінок, бо це — сама поезія, а без поезії неможливе життя!