Розділ «Частина друга СКАРБИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ»

Ціммер пробуркотів у відповідь щось невиразне, що, певно, мало означати згоду, і Хетель кинув наліпки на стіл, перемішавши їх зі своїми. Збирав їх повільно, скоса стежачи за бібліотекарем, і, помітивши, як зажурено видовжується в того обличчя, запропонував:

— Завтра чи післязавтра ми можемо зустрітися ще. Я перегляну свою колекцію і, гадаю, знайду цікаві дублі.

Ціммер заметушився.

— Звичайно… звичайно, шановний колего… Я з задоволенням… Як завжди, в «Райському куточку»…

Хетель ішов за ним тьмяно освітленим коридором і думав, що варто вдарити зараз старого дивака по голові…

Не страшно, коли навіть встигне крикнути: тут такі стіни, що кричи хоч все життя своє — ніхто не почує. Пожалкував, що не взяв із собою нічого важкого, але відразу схаменувся: час запальної юності давно минув І слід зважувати свої вчинки. Та й ситуація зовсім не та. Колись вони відкрито марширували віденськими вулицями, поліція боялась їх і закривала очі навіть на те, що іноді доводилося пристукнути якогось з найбільш активних комуністів.

Ох, часи, часи, що вони роблять із людьми!

Ціммер витягнув ключ і почав вставляти його в замковий отвір. Не потрапляв і нагнувся, щоб придивитися. Нарешті вставив ключ, Хетель переступив з ноги на ногу і раптом застогнав, схопився за серце. Бібліотекар здивовано озирнувся на нього.

Хетель відступив, спершись на стіну, прохрипів:

— Води… принесіть мені води…

Ціммер присунувся до нього, підтримав.

— У мене е валідол, — заметушився. — Я зараз…

Хетель стежив за ним з-під опущених вій. Невже бібліотекар згадає про ключ? Якщо згадає, він уб'є його. І зробить це без жалю, бо чаша терпіння його переповнилась.

— Швидше… валідол… — витиснув крізь зуби.

Ціммер побіг коридором, не озираючись. Хетель скочив до дверей, сперся на них спиною, намацав ключ. Чорт, як усе просто вийшло! Швидко зробив зліпок ключа.

В кінці коридора грюкнули двері — Ціммер повертався. Хетель знову сперся на стіну, взяв валідол, але від пропозиції бібліотекаря трохи полежати відмовився.

— Мені зараз потрібне свіже повітря, — пояснив. — Посиджу на бульварі. Ні, дякую, не треба проводжати. Уже ліпше, все в порядку.

Йшов повільно, бо бібліотекар стояв у дверях і дивився йому вслід, і, лише завернувши за ріг, заспішив до автомобіля.

Ангель і Грейт дивилися телевізор — мелодраматичний фільм про скривджену дівчину. Хетель постояв на порозі, іронічно посміхаючись. Полковник, як завжди, розвалився у фотелі біля столика з пляшкою — смоктав віскі чи джин, не все одно що, він цілий день пив щось. Ангель напівлежав на дивані, підмостивши під бік подушку, і слідкував за подіями на екрані уважно; вони, видно, по-справжньому хвилювали його, бо аж тягнувся до телевізора, нічого не чуючи й не помічаючи навколо.

Хетель кашлянув. Полковник повернувся до нього разом із кріслом. Ангель невдоволено поморщився, та все ж цікавість перемогла, він вимкнув телевізор. І відразу занетерпеливився: