Розділ «Частина друга СКАРБИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ»

Випивши кухоль, Штрігель підсунув його фрау Вессель, аби налила ще, і сказав:

— На вашому місці я б поговорив з Розмарі. Вона починає вештатись із ким завгодно. Тільки що бачив, як її підібрали в розкішну машину — двоколірний американський «крайслер»…

— Це мої пожильці, — пояснила фрау Вессель, — вони поїхали на озеро.

— На озеро — ліворуч, — заперечив Штрігель, — вони ж поїхали в село.

— У Розмарі захворіла мати, і дівчина могла попросити відвезти…

— Дивно, — пробубонів Штрігель, — ви, фрау Вессель, добра душа, а я на-вашому місці не довіряв би цьому дівчиськові. Вона обдурила вас, її мати здорова, я щойно бачив її в магазині.

Та хазяйка більше не слухала його. Налила пива, поставила перед Штрігелем кухоль, а сама думала:

«Напарникові Вейзенфельса сподобалася Розмарі, він навіть приїздив за нею, і кляте дівчисько знає, де вони мешкають. Дорога на Якобсдорф — через село, боже мій, невже вони вже на шляху туди?»

— Чекайте, мені треба терміново потелефонувати… — обірвала Штрігеля.

Так, слід негайно подзвонити до Якобсдорфа і попередити. Глянула на годинника — лише двадцять на шосту — невже вони від'їхали тільки п'ять хвилин тому? Трохи заспокоїлася — ще є час. Фрау Клюпфель — надійна людина, вона влаштує все так, як потрібно…

… Бонне спустився на перший поверх, Клюпфель, замкнувши пса, рушив за ним. Задзвонив телефон, і Кноль узяв трубку. Вислухавши, доповів:

— «Фольксвагена» з номером вісімнадцять — триста сорок один на станції не було!

Бонне втупився у Клюпфеля. Той мовив іронічно:

— А ви не припускаєте, що дружина висадила їх у селищі? Я ж казав, вона збиралася зазирнути у магазини…

Комісар нічого не відповів. Стояв напроти Клюпфеля, бачив, як той не може приховати торжества, і думав, що сьогодні вони програли і що взагалі пошук ускладнюється — відтепер Ангель і Грейт знають: поліція натрапила на їхній слід, і вживуть заходів, аби замести його.

Хетель залишив автомобіль на платній стоянці і пішов до ресторану «Райський куточок» пішки. Навіть пишномовна назва не рятувала цю паскудну харчівню, і Хетель подумав, що з задоволенням залишив би, коли б мав, у темнуватому залі пекельну машинку, аби поцокала трохи і рвонула під три чорти — і шахраюватого хазяїна-макаронника з Рима, і бруднуваті столики, і підозрілих відвідувачів. Так їм і треба, якщо не поважають свої шлунки і задовольняються кухнею сеньйора Модзолетті!

Та все ж ішов і знав, що їстиме і бульйон, який нагадував сечу, і жорсткі, мов підошва, лангети. Таких він не їв навіть у тюрмі, там йому подавали те, що замовляв, та й узагалі в тюрмі служили непогані хлопці, котрі, як і всі, любили гроші і з якими завжди можна було домовитися.

Зітхнув і подумав, що все-таки на волі краще, і біс з ними, лангетами Модзолетті, зрештою, він їстиме їх лише вдруге і, дай боже, востаннє.

Пан бібліотекар чи, як він сам себе називав, хранитель рукописів зальцбурзького архієпіскопства, Георг Ціммер ще не з'явився, і Хетель зайняв його улюблений столик — у кутку, де взимку не продувало, але звідки видно усю площу перед рестораном.

Георг Ціммер любив їсти не поспішаючи і роздивляючись, що робиться на вулиці. Власне, під час обіду та вечері він тільки й спілкувався з зовнішнім світом. Усе своє свідоме життя пан Ціммер проводив наодинці з книжками і був цілком задоволений своєю долею. До жінок ставився байдуже і жодного разу не всміхнувся навіть найвродливішій офіціантці «Райського куточка» Еммі, яка ось уже три роки постійно обслуговувала його.