Розділ «Частина перша ЛЯЛЕЧКИ МАДАМ БЛЮТО»

«Прочитайте уважно, мадемуазель, нам би не хотілося, аби потім виникли непорозуміння. Ми звикли дотримуватись своїх зобов'язань, але вимагатимемо цього ж і від вас».

«Я не шукаю легкого хліба», — тільки й відповіла і розписалася, не дочитавши до кінця.

Дюбюї вручив їй квиток на поїзд до Марселя і пояснив, де й коли повинна бути, щоб не запізнитися на літак, яким фірма переправить її та інших нових працівниць до Північної Африки.

Уперше всі вони зібрались о дев'ятій ранку біля готелю «Наполеон». П'ятнадцятеро різних за характерами, поглядами, уподобаннями, але всі молоді й вродливі.

Хтось із марсельських піжонів, зачарованих такою картиною, не витримав і запропонував: «Пташки, візьміть мене з собою. А найкраще — залишайтеся тут. Гарантую всім гучний успіх, а сьогодні — веселий вечір…»

Він зробив спробу протиснутися до дверцят автобуса, в який сідали дівчата, та спіткнувся об вчасно підставлену ногу похмурого велетня у насунутому на лоб капелюсі.

«Я тобі покажу: пташки…» — просичав велетень, і піжона наче вітром здуло.

«Поїхали, Густав!» — покликав велетня Дюбюї. Той влаштувався за кермом, і автобус рвонув з місця. Спритно маневруючи, Густав вивів машину на автостраду, і за чверть години майбутні екскурсоводи вже піднімались у літак.

Генрієтті випало сидіти в хвості, її одразу занудило. Невдовзі зробилося й зовсім погано, вона кинулася до туалету. Там і почула розмову, яка так приголомшила її, що почала молити бога, аби літак упав в море. І все ж вона знайшла в собі сили нічим не виказати себе, а уважно слухала, намагаючись не проминути жодного слова.

Розмовляли німецькою і не дуже крилися — були впевнені, що ніхто з пасажирок не зрозуміє їх.

«На нас чекатимуть грузовик і п'ять легкових машин, — сказав якийсь чоловік за дверима туалету. Генрієтта одразу ж впізнала голос Дюбюї. — Розвантажимось, і ви, полковнику, одразу посадите літак у Танжері. Митникам на втіху…»

«Не забудьте прислати в аеропорт машину, — відповів, певно полковник, ламаною німецькою мовою. Потім попросив: — Налийте мені віскі, Франц».

«Але ж ви ведете літак…»

«Зараз я увімкнув автопілот… Ковток спиртного ніколи не зашкодить. Я пив півсклянки перед боями з вашими найвизначнішими асами, Франц».

Уже початок цієї розмови насторожив Генрієтту: чому Дюбюї з Жана раптом став Францом? І тут вона згадала, що вже при першому знайомстві помітила в нього іноземний акцент, та мсьє працював в Африці, і це не здалося дивним. Але при чому тут митники?..

«Ви ж знаєте, я спокійно ставлюся до минулого», — відповів Франц.

«Це — поки не зачепить вас особисто, — відпарирував полковник. — І ваших справ у…»

У Генрієтти обірвалося серце: полковник вимовив це слово спокійно і байдуже — так, як вона говорила про Париж, Ліон, Гамбург, Лондон. Але ж це слово стало символом смерті — тільки позавчора вона чула його з вуст Сержа Дубровського.

Франц сказав невдоволено:

«Я ж просив вас…»