Розділ «Частина перша ЛЯЛЕЧКИ МАДАМ БЛЮТО»

Весь вечір Ангель не втрачав гарного настрою, навіть коли програв доктору Вундерліху партію в шахи. Та грати більше відмовився: просто сиділи, курили, пили коньяк і розмовляли про всілякі дрібниці. Францові подобалися такі розмови — легкі, мов мильні бульки: і перекидатися ними — задоволення, а ледь натиснеш — лопаються, нічого не залишаючи.

Беата пішла укладати Карла в ліжко, і раптом Вундерліх спробував перевести розмову на інше. Зробив це досить прямолінійно, без підготовки, видно, чекав давно менту, щоб виговоритись, поділитись з кимось сумнівами. Це була ризикована розмова, особливо в есесівському середовищі, і Ангель оцінив мужність і довір'я доктора.

— Мене турбує це нове скорочення лінії фронту, — мовив доктор, спідлоба зиркнувши на Ангеля. — Вони вже підійшли до польських кордонів і…

Ангель помовчав.

Зважував, чи варто підтримувати розмову, адже догадувався, куди гне доктор, що хвилює його і позбавляє звичайної обережності. Знав: краще промовчати чи відбутися невизначеною реплікою, та якась потаємна сила штрикнула йото, він сказав:

— Росіяни можуть прийти сюди дуже швидко, і я дивуюсь нашому керівництву, яке заздалегідь не вживає заходів, щоб… — і враз зупинився, мовби доторкнувся до розпеченого заліза, зиркнув на Вундерліха розгублено.

Та рубікон уже був перейдений, і доктор докінчив його думку:

— Я також думаю, що слід би було… Якщо хочете, замести сліди. Росіяни і поляки кричатимуть на весь світ про крематорії, і мені б не хотілося, аби моє ім'я згадувалося всує.

«Вони повісять нас, не вагаючись і не влаштовуючи судової комедії», — подумав Ангель, та мовив зовсім інше:

— Можливо, наші тривоги даремні, росіян не підпустять так близько до кордонів рейху.

— Дай боже, — зітхнув Вундерліх. Перегнувся, через стіл до Ангеля і запитав з надією: — Як ви гадаєте, адже нас важко звинуватити: ми — солдати, а солдат виконує наказ?..

Для гауптштурмфюрера це питання було вирішене давно: дістав надійні документи на інше прізвище і мав намір зникнути, не чекаючи, поки про нього потурбується начальство. Але про це не знала навіть Беата.

— Не думаю, що є особливі підстави для розпачу. Наш дух і наша сила нездоланні, і тимчасові невдачі на фронті не повинні похитнути нас. — Відчув, що слова ці прозвучали фальшиво, та мовив їх цілком відверто, бо згадав недавній випадок там, за дротом, який давав йому підстави для таких суджень. — Я не можу повірити у стійкість слов'ян — раб ніколи не позбудеться рабської психології.

— Ну, — заперечив Вундерліх, — це вже давно спростовано історією.

Ангелю не хотілося сперечатись, та все ж розповів докторові про випадок з двома російськими військовополоненими.

Кілька днів сіяв дрібний дощ, землю розвезло, і навіть прокладені вздовж табірних вулиць червоні цегляні доріжки вкрилися шаром липучої жовтої глини. Комендант робив свій щоденний обхід скоріше для підтримання порядку, ніж з необхідності. Йшов повільно, піднявши комір лискучого плаща, здавалося, ні до чого не приглядався, та помічав і запам'ятовував усе. Проходячи повз вбиральню, почув таке, що навіть його здивувало — хтось сміявся весело й задерикувато. Зупинився, аби побачити — хто?

В чорному отворі дверей з'явилися двоє: молодий, з широким відвертим обличчям, високий і, певно, сильний і літня сива людина з глибоко посадженими темними втомленими очима. Молодий, який ішов позаду, щось казав сивому, і той посміхався дружелюбно. Нараз помітив постать коменданта, смикнув молодого за руку, остерігаючи, і одразу зігнулись, обличчя закам'яніли, мовби й не розмовляли і не сміялись. Та було пізно. Гауптштурмфюрер поманив їх до себе.

Підійшли. І дивилися на коменданта, і наче не бачили його — очі прозорі і на обличчях покірливий вираз.

— Росіяни? — запитав Ангель.

— Яволь! — виструнчився молодий.