Розділ «АМЕРИКАНСЬКА НАУКОВА ФАНТАСТИКА І “МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА” РЕЯ БРЕДБЕРІ»

Ще зовсім недавно цілі покоління зачитувалися романами й повістями про мандрівників, які відкривали нові, незнані землі, про їх пригоди і боротьбу з небезпеками, зустрічі і сутички з аборигенами тощо. Серед цієї пригодницько-географічної літератури були й талановиті книжки, і такі, що їх ми тепер назвали б халтурними, — від безсмертного Робінзона Крузо Даніеля Дефо до пресловутого Тарзана Е. Р. Берроуза. І все одно ці романи й повісті зачитувалися до дірок: попит на такі книжки залишався надзвичайно великим, і читачі вибирали собі те, що припадало їм до смаку. Чи ж випадкове було це явище, чи не пояснювалося воно якимись глибокими причинами?

Відповісти на це питання можна так: людство тяжіло й тяжіє до романтики, отож, до книжок, де діють герої особливого складу, сміливі, відважні, які безстрашно переборюють труднощі на своєму шляху і тим самим являють приклад для читачів. Та й справді, де ж був вдячніший грунт для пригод таких героїв, як не романи й повісті про мандрівників, шукачів невідомих земель? Адже ще на початку нашого сторіччя в географії було безліч так званих “білих плям”, ще невідкритих країв, де на дослідника чекали неймовірні небезпеки й труднощі, і подолання їх становило зміст пригодницько-географічної літератури.

Минали роки. “Білих плям” на карті землі ставало дедалі менше, а тепер (за винятком, можливо, частини Антарктики та найдикіших хащ басейну Амазонки) їх і взагалі вже немає. Зникла база для пригодницько-географічної літератури: мандрівники за наших часів пересуваються не на верблюдах або парусниках, не на слонах або пішки по непролазних хащах джунглів, а якщо вже не на реактивних літаках, то принаймні експресами чи на трансатлантичних пароплавах. І час, потрібний для подолання великих і значних подорожей, зменшився до мінімуму: для подорожі навколо світу потрібно вже не 80 днів (хоч ще наприкінці минулого сторіччя Жюль Верн вважав це майже фантастичним терміном!), а якихось 80 годин, не кажучи вже про казкові стрибки в космос радянських космонавтів, які облітали нашу стару Землю лише за півтори години!..

Отже, і пригодницько-географічна література стала тепер майже пережитком, придатним взагалі хіба що тільки для задоволення потреб молодших читачів шкільного віку; вона лишається повноцінною за наших часів тільки в окремих випадках, коли автори таких книжок знаходять цілком своєрідний підхід до теми і навколишнього оточення, — як, наприклад, широко і заслужено відомі “Африка мрій і дійсності” Іржі Ганзелки й Мирослава Зікмунда або “Подорож на “Кон-Тікі” Тура Хейєрдала.

Що ж, виходить, перестало існувати і споконвічне тяжіння читачів до романтики?

Безумовно, ні. Таке тяжіння було, є й буде у людства: тільки тепер його мають задовольняти книжки зовсім іншого жанру, хоча й дещо спорідненого. Мова йде про жанр наукової фантастики.

Зовсім не випадково, що цей жанр поступово розвивається і у нас (хоч і надто повільно, бо йому доводиться пробиватися крізь атмосферу свідомо неприхильного ставлення до нього з боку значної частини критиків, які, на жаль, ще не розуміють позитивного значення цього по суті нового й прогресивного жанру). Так само не випадково, що каламутна хвиля детективної літератури за кордоном помітно почала поступатися місцем романам і повістям науково-фантастичного жанру: таких романів і повістей в Сполучених Штатах Америки, скажімо, видається нині навіть більше, ніж детективів, — останні поступово стають улюбленим чтивом тільки для найменш культурної, відсталої частини читачів.

Жителі нашої планети переживають зараз цілком особливий період у галузі науки й техніки, період в певній мірі революційний, який можна охарактеризувати як лавиноподібний потік відкриттів і винаходів. Те, на що раніше потрібні були сотні й десятки років, нині створюється протягом якогось року.

Люди науки й техніки, вчені й інженери стали тепер надто впливовою частиною суспільства. їх шукання тісно пов’язані, бо прогрес в якійсь одній частині науки негайно викликає дальший розвиток інших галузей, без якого неможливе просування і в цій галузі, щільно спорідненій не лише з найближчими, але, здавалося б, і з дуже віддаленими дисциплінами. Згадаймо, що внаслідок космічного польоту Юрія Гагаріна на кораблі-супутнику “Восток” урядом нагороджено орденами й медалями близько 7 тисяч учених, інженерів, техніків, конструкторів і робітників, що брали участь у підготовці першого в світі міжпланетного польоту з людиною.

Навіть з цього окремого факту вже ясно видно, які ж зусилля і взаємодопомога фахівців найрізноманітніших галузей і дисциплін науки й техніки потрібні були для здійснення запуску міжпланетного корабля-супутника з пасажиром. Всі ці люди — кожен в своїй галузі! — були першопрохідниками незнаних країв науки й техніки, першими сміливцями, що прокладали шлях у невідомі простори Космосу. А скільки таких відважних є і в інших галузях науки!..

Жанр наукової фантастики, жанр, що міцно входить у літературу сучасного, покликаний реально, натхненно відображати романтичну велич праці будівників науки, благородство мрій і відваги тих, хто перетворює сучасне на майбутнє і одну за одною знищує “білі плями” на карті теперішньої науки.

В якій же мірі це робиться у закордонній науково-фантастичній літературі, переважно — американській?

Насамперед, треба мати на увазі, що американська фантастика взагалі не є якоюсь окремою галуззю літератури, підкореною певним законам чи зв’язаною усталеними традиціями. Власне, тут існують аж три самостійні напрями, нічим по суті не поєднані. Це (за американською термінологією) — “сайенс фікшн” (“science fiction”)”, “фентезі” (“fantasy”) і “містик” (“mystic”). З цих напрямів тільки один, “сайєнс фікшн”, є тим, що ми взагалі вважаємо науковою фантастикою: це твори, побудовані на наукових засадах, з припущеннями й гіпотезами, іноді досить сміливими, які час від часу відкривають перед читачами серйозні перспективи сучасної науки й техніки.

Один з найвидатніших американських письменників у жанрі наукової фантастики Рей Бредбері у збірці своїх оповідань так своєрідно характеризує різницю між цими двома напрямами:

“Сайєнс фікшн” (наукова фантастика) — послушний закону громадянин літератури, він дотримується всіх правил — фізичних, громадських чи психологічних; це громадянин дуже пунктуальний, його поведінку завжди можна передбачити. “Фентезі” (не наукова фантастика) — це злочинець. Кожен його твір атакує й ламає якийсь закон. “Сайєнс фікшн” співробітничає пліч-о-пліч з Космосом; твори “фентезі” розбивають його на частини, вивертають навиворіт, пищать, перекручують так, що його прямо не впізнати. Коротше кажучи, “сайєнс фікшн” утримується в рівновазі на вершині наукових досягнень, а твори “фентезі” — злітають з неї”.

Напрям “фентезі” призначений для читачів значно нижчого культурного рівня; в такого роду творах автор не утруднює себе серйозними науково-технічними обгрунтуваннями, а нанизує пригоду за пригодою за принципом “аби цікавіше”. В цьому розумінні напрям “фентезі” кровно споріднений з детективами, з їх культом “супермена”, тобто надлюдини тарзанівського типу, яка вважає навіть не гідним себе вживати вогнепальну зброю, а воліє трощити щелепи своїх жертв “добрими” ударами кулака. Єдине, що по суті відрізняє детективи від творів “фентезі”, — це те, що в детективах існує обов’язкова кримінальна основа, а у “фентезі” вона замінюється псевдонауковим польотом на якусь планету тощо.

Про третій напрям, “містик”, просто не варто говорити: це безглузде фантазування на містичній основі з неймовірною кількістю загадкових пригод, що ніяк не пояснюються, а так і лишаються таємницями, вигаданими автором для того, щоб читачам “було якомога страшніше”. “Споживачі” цього досить поширеного чтива, мабуть, найневибагливіші щодо своїх запитів і культурного рівня.

Зрозуміло, що обидва ці напрями — і “фентезі”, і тим більше “містик” — не можна брати до уваги, коли йдеться про американську наукову фантастику. Можна говорити тільки про напрям “сайєнс фікшн”, хоч в абсолютних цифрах він і не такий поширений, як два інші.

Ми можемо згадати про, так би мовити, родоначальника американської наукової фантастики Гуго Гернсбека, що 1911 року опублікував перший роман цього жанру “Ральф 124 С-41+” за ім’ям головного героя, — і тоді вже почати перелік прізвищ більш-менш відомих письменників цього жанру, здебільшого незнаних у нас. Чи варто висловлювати з цього приводу жаль? Думаю, що ні. І довести це дуже легко, якщо принаймні побіжно бзнайомитися із змістом їхніх творів.