Розділ ІХ

Кетрін слухала його з подивом. Вона ніяк не могла збагнути, як можна поєднати такі різні судження про ту саму річ: виховання, що вона його здобула, не навчило її, що невпинне базікання може дійти до абсурду, а надлишок марнославства призвести до безсоромної брехні. Її рідні дивилися на речі просто, не вдаючись до словесної еквілібристики: батько цілком задовольнявся якимось каламбуром, а мати — прислів’ям. Тому вони не мали звички брехати, аби напустити туману, казати одне, щоб уже наступної хвилини стверджувати інше. На якусь мить вона розгубилася і була вже ладна просити містера Торпа, щоб він чіткіше висловив свою думку щодо Джеймсового кабріолета. Але, згадавши, що він досі не надто був схильний говорити прозоро про речі, що перед тим висловлювався про них туманно, вона стрималася, зрозумівши, що він не став би наражати сестру й друга на небезпеку, якій міг би легко запобігти, і з усього цього вона нарешті зробила висновок, що містер Торп упевнений у надійності екіпажа Джеймса і, отже, їй нема чого тривожитися. Сам Торп, здавалося, цілковито про це забув, і їхня подальша розмова, або, скоріше, його розповідь, з початку до кінця була присвячена йому самому та його справам. Він розповідав їй про коней, яких купив за безцінь і продав за приголомшливі суми, про перегони, на яких він безпомилково передбачав переможців, про мисливські вилазки, де він убивав більше птахів (не зробивши, втім, жодного вдалого пострілу), ніж усі його супутники, разом узяті; а також описав їй надзвичайне полювання на лисиць, у якому його передбачливість і вміння керувати собаками виправили помилки найдосвідченішого мисливця і в якому його хоробрість у сідлі, що ні на мить не загрожувала його власному життю, безперестанку завдавала турбот іншим, отож багато хто, як він холоднокровно висловився під кінець своєї оповіді, скрутив собі в’язи.

Хоч як мало Кетрін уміла самостійно робити висновки і хоч якими нестійкими були її поняття про чоловічу досконалість, проте, слухаючи нескінченні хвастощі Торпа, вона не могла погамувати сумнівів у бездоганності цієї людини. То була смілива здогадка, бо він був братом Ізабелли, й до того ж Джеймс запевнював її, що манери Торпа мають подобатись усім жінкам; але, попри це, вже в першу годину прогулянки Кетрін відчула, що втомилася від його товариства, і ця втома дійшла до краю, аж доки вони не повернулися на Палтні-стріт. Кетрін певною мірою була тепер ладна протистояти таким авторитетним свідченням і поставитися з певною недовірою до його здатності подобатись усім і кожному.

Важко передати здивування Ізабелли, коли біля самих дверей будинку місіс Аллен вона виявила, що вже надто пізно для відвідування подруги: «Як, уже перейшло за третю годину?» Це було неймовірно, дивовижно, неможливо; і вона не хотіла вірити ні своєму власному годиннику, ні годиннику брата чи слуги, не могла погодитися з жодним доводом, заснованим на здоровому глузді чи реальності, доки містер Морланд, показавши свій годинник, не підтвердив цього факту. І після цього рівною мірою неймовірним, дивовижним і неможливим здавався усякий сумнів, і їй залишалося тільки твердити, що ніколи ще дві години з половиною не проминали так швидко.

До Кетрін звернулися, аби вона це підтвердила, але дівчина зовсім не вміла брехати, навіть для того, щоб догодити Ізабеллі. Проте остання не почула заперечень, бо не дочекалась відповіді: власні почуття цілком поглинули її. Особливо нещасною вона почувалася через те, що була змушена негайно повертатися додому. Минули століття відтоді, як вона мала можливість перемовитися словом зі своєю улюбленою Керрін. Здавалось, їм більше ніколи не трапиться нагода побути наодинці, а їй же треба сказати подрузі тисячу речей! І так із усмішками з приводу великого горя і з іскорками радості в очах з приводу глибокого смутку, вона попрощалася з подругою і поїхала додому.

Місіс Аллен, яка щойно покінчила з утомливим ранковим неробством, зустріла Кетрін словами: «А ось і ви, моя люба!» — спростувати вірогідність чого у Кетрін не було ні причини, ні бажання.

— Сподіваюся, ви приємно провели час, — сказала місіс Аллен.

— Так, мем, дякую. Погода була чудовою.

— Місіс Торп сказала те саме. Вона була дуже задоволена, що ви поїхали всі разом.

— Ви бачили місіс Торп?

— Так, коли ви поїхали, я пішла до Галереї. Там я її й зустріла, і ми приємно поговорили про се, про те. Вона сказала, що сьогодні вранці на базарі важко було купити телятину — її привезли дуже мало.

— Ви ще когось бачили зі знайомих?

— Так, ми звернули на Крессент, і там зустріли місіс Х’юз, яка гуляла з містером і міс Тілні.

— Справді? І ви з ними розмовляли?

— Атож, ми півгодини гуляли разом по Крессенту. Вони, здається, дуже приємні люди. Міс Тілні була в дуже гарненькій крапчастій мусліновій сукні. Я завважила, що вона завжди вишукано вбрана. Місіс Х’юз розповіла мені про їхню родину.

– І що ж вона вам про них розповіла?

— О, силу-силенну всього. Здається, ні про що інше вона не говорила.

— Вона казала, з якої частини Глостершира вони приїхали?

— Так, казала, тільки я не можу тепер пригадати. Вони люди дуже порядні і дуже багаті. Місіс Тілні до заміжжя була міс Драммонд, і вони з місіс Х’юз навчалися в одній школі. І в міс Драммонд були дуже великі статки, а коли вона вийшла заміж, батько дав їй двадцять тисяч фунтів, та ще додав п’ятсот на весільне вбрання. Місіс Х’юз бачила весь цей одяг, коли його привезли з крамниці.

— Містер і місіс Тілні теж у Баті?

— Здається, так, але я не зовсім упевнена. А втім, наскільки я пригадую, вони обидва померли, принаймні мати. Так, безперечно, місіс Тілні померла — місіс Х’юз розповідала про чудовий перловий гарнітур, який містер Драммонд подарував дочці на весілля. Після смерті матері він перейшов до міс Тілні.