Розділ ХІІ

— Місіс Аллен, — запитала Кетрін наступного ранку, — чи ви не будете заперечувати, якщо я сьогодні відвідаю міс Тілні? Я не зможу бути спокійною, доки все їй не поясню.

— Обов’язково підіть до неї, моя люба. Тільки вдягніть білу сукню. Міс Тілні завжди носить біле.

Кетрін з радістю погодилась і, перевдягнувшись, поквапилася до Галереї, щоб дізнатися, де живе генерал Тілні. Вона вважала, що він живе на Мільсом-стріт, але не була впевнена стосовно будинку, а непевні відомості, здобуті від місіс Аллен, ще більше збивали її з пантелику. З’ясувалося, що він справді живе на Мільсом-стріт, і, запам’ятавши номер будинку, вона негайно попростувала туди. Її серце шалено билося в грудях. Їй хотілося якнайшвидше зробити візит, пояснити свою поведінку й дістати прощення. Вона проминула подвір’я церкви, дивлячись лише перед собою, щоб не бути зобов’язаною помітити свою любу Ізабеллу та її милих рідних, які, згідно з розрахунками Кетрін, були в сусідній крамниці. Вона дісталася до будинку без жодної перешкоди, подивилася на його номер, постукала у двері й сказала, що прийшла до міс Тілні. Чоловік, який відчинив двері, сказав, що міс Тілні, здається, вдома, але він у цьому не впевнений. Чи не може вона зробити ласку й назвати своє ім’я? Кетрін дала свою картку. Через декілька хвилин слуга повернувся й з виразом обличчя, який не надто підтверджував його слова, повідомив, що він помилився і що міс Тілні вийшла. Почервонівши від образи, Кетрін покинула будинок. Вона майже не мала сумніву, що міс Тілні була вдома, але так розгнівалася на неї, що відмовилася її прийняти. І, йдучи вниз по вулиці, вона не втрималась і кинула швидкий погляд на вікна вітальні, очікуючи побачити її там, — але там нікого не було. Проте в кінці вулиці вона знову оглянулась і цього разу — щоправда, не у вікні, а на ґанку — вона побачила міс Тілні власною персоною. Услід за нею вийшов джентльмен, якого Кетрін вважала її батьком, і вони разом повернули в бік Едгарз Білдінгз. Скривджена до глибини душі, Кетрін продовжувала йти своєю дорогою. Вона сама ледь не розгнівалася на тих, хто поводився з нею так неввічливо. Але вона затамувала це почуття, згадавши про власний вчинок. Вона не знала, як він оцінюється законами світської поштивості, якою мірою він непростимий і на яку суворість поводження у відповідь він її справедливо прирікає. Пригнічена й принижена, вона навіть подумала про те, щоб не піти з іншими цього вечора до театру. Але, щиро кажучи, це тривало недовго, бо, по-перше, незабаром вона згадала, що не може назвати причину, з якої вирішила залишитися вдома, а по-друге, їй дуже хотілося подивитися саме цю п’єсу. Тому вони всі пішли до театру. Ніяких Тілні, які б могли її потішити чи засмутити, там не було. Вона подумала, що любов до театру не входила до численних чеснот їхньої родини. Проте, напевно, це пояснювалося тим, що вони звикли до більш вдалих лондонських вистав, порівнювано з якими, як стверджувала Ізабелла, решта здаються «просто жахливими». Передчуваючи задоволення від п’єси, вона не помилилася у своїх сподіваннях. Комедія так відволікла Кетрін від її журби, що ніхто, спостерігаючи за нею протягом перших чотирьох актів, не міг би запідозрити, що вона чимось пригнічена. На початку п’ятого акту, однак, раптова поява Генрі Тілні та його батька серед глядачів, що сиділи в ложі навпроти, знову її стривожила й засмутила. Сцена вже не викликала в неї щирого сміху й не поглинала її цілковито. У середньому кожен її другий погляд звертався до ложі навпроти. І протягом двох яв вона спостерігала за Генрі Тілні, так і не помітивши, щоб він хоча б один раз поглянув у її бік. Його вже не можна було запідозрити в байдужості до театру — упродовж двох яв він не відірвав погляду від сцени. Врешті-решт, однак, він усе ж таки зустрівся з нею очима і вклонився. Але який це був уклін! Його не супроводжували ні усмішка, ні пильний погляд! А потім п’єса знову заволоділа його увагою. Кетрін відчувала болісне нетерпіння. Вона ладна була побігти до ложі, де він сидів, і примусити його вислухати її пояснення. Почуття швидше природні, ніж героїчні, оволоділи її душею. Замість того, щоб вважати себе ображеною несправедливими звинуваченнями, замість того, щоб у гордому усвідомленні своєї невинуватості показати свою зневагу до того, хто міг сумніватися в ній, полишивши на нього самого розмірковування про все, що трапилося, ухиляючись від його погляду або кокетуючи з кимось іншим, вона покладала всю провину, або принаймні її видимість, тільки на себе і прагнула лише нагоди пояснити її причину.

П’єса закінчилася, завіса спустилася. Генрі Тілні вже не було видно там, де він сидів, але його батько був на своєму місці. Можливо, син вийшов, щоб зайти до їхньої ложі. Зробивши таке припущення, вона мала рацію: за кілька хвилин він з’явився і, пройшовши через ряди, що наполовину збезлюділи, з однаковою спокійною ввічливістю заговорив з місіс Аллен і її супутницею. Аж ніяк не стриманою була відповідь Кетрін:

— О, містере Тілні, я горю нетерпінням поговорити з вами й попросити у вас вибачення. Ви, напевне, подумали, що я була дуже неввічливою. Та насправді це була не моя провина, чи не так, місіс Аллен? Адже друзі сказали мені, що бачили, як містер Тілні і його сестра виїхали з міста у фаетоні. Що ж я мала робити? Але мені в десять тисяч разів більше хотілося піти з вами. Правда ж, місіс Аллен?

— Люба моя, ви пожмакаєте мені сукню. — Такою була відповідь місіс Аллен.

Її запевнення, дарма що залишилися непідтвердженими, не були марними: завдяки їм на його обличчі з’явилася більш щира й природна посмішка, і він відповів голосом, у якому вже було значно менше штучної стриманості:

— Ми вам дуже вдячні за те, що, проїжджаючи повз нас по Арґайл-стріт, ви побажали нам приємної прогулянки. Ви були навіть такі ласкаві, що озирнулися на нас, щоб це зробити.

— Я зовсім не бажала вам приємної прогулянки! Мені це навіть на думку не спало! Я благала містера Торпа зупинитись. Я наполягала на цьому, щойно вас побачила. Чи не так, місіс Аллен… Ох! Вас же там не було! Але я кажу правду. Якби містер Торп зупинився, я б вистрибнула з кабріолета й побігла до вас.

Чи є у світі хтось, котрий міг би залишитися байдужим до такого визнання? Генрі Тілні принаймні не міг. З іще привітнішою усмішкою він сказав усе, що належало сказати, що його сестра жалкує, що все так сталося, співчуває Кетрін і сподівається, що ще може розраховувати на її дружбу.

— О, не кажіть, що міс Тілні на мене не гнівається! — вигукнула Кетрін. — Я знаю, що це не так. Коли я вранці заходила до вас, вона навіть не захотіла мене бачити. Я бачила, як вона через хвилину вийшла з дому. Мені було дуже прикро, але я не образилася. Може, ви навіть не знали, що я приходила.

— Мене тоді не було вдома. Але я чув про це від Елінор, якій хочеться вам пояснити, чим викликана така неввічливість з її боку. Втім, я й сам можу це зробити. Все сталося через те, що наш батько… вони обидвоє збиралися на прогулянку, він дуже поспішав, не хотів затримуватись і тому змусив слугу сказати, що міс Тілні немає вдома. Оце і все, повірте. Їй це було дуже неприємно, і вона хотіла вибачитися при першій нагоді.

У Кетрін камінь упав з душі. Однак тривога не минала, що викликало в неї питання, яке, хоч і нехитре саме по собі, джентльменові здалося досить складним:

— Але, містере Тілні, чому ж ви виявили менше великодушності, ніж ваша сестра? Якщо вона так вірила в мої добрі наміри й могла пояснити все, що трапилося, тільки помилкою, чому ж ви так легко на мене образилися?

— Я? Я на вас образився?

— Так. Судячи з виразу вашого обличчя, коли ви заходили до ложі, ви були дуже розгнівані.

— Я був розгніваний? У мене не могло бути для цього ніяких підстав.

— Так, але, подивившись на ваше обличчя, ніхто б і не подумав, що у вас немає для цього підстав.

Замість відповіді містер Тілні попросив Кетрін трохи посунутись і заговорив з нею про п’єсу. Він побув з ними якийсь час і так потішив Кетрін своїм товариством, що, коли він пішов, Кетрін не могла не відчути неусвідомленого почуття втрати. Прощаючись, однак, вони домовилися, що прогулянка, про яку вони говорили, має відбутися якнайшвидше. І коли не брати до уваги прикрощів, що їх завдав містер Тілні, покинувши її, вона в цілому вважала себе одним з найщасливіших створінь у світі.