Розділ XXІХ

Спроба місіс Морланд утішити дочку була невдалою. Надія на зустріч через декілька років могла тільки навести Кетрін на думку, що за цей час може відбутися те, що зробить цю зустріч для неї нестерпною. Вона ніколи не зможе забути Генрі Тілні або думати про нього з меншою ніжністю, ніж у цю хвилину, але він може її забути, і після цього зустрітися з нею!.. На очі Кетрін набігли сльози, коли вона уявила собі таку картину поновлення їхнього знайомства. А її мати, збагнувши, що її заспокійливі міркування не подіяли, запропонувала їй як ще один спосіб підняття настрою відвідати разом з нею місіс Аллен.

Їхні будинки були розташовані всього лише за чверть милі один від одного, і, доки вони туди йшли, місіс Морланд коротко розповіла, що вона думає про розчарування Джеймса.

— Нам усім його шкода, — сказала вона, — але в усьому іншому розладнання цього одруження нас не засмутило. Ми не могли схвалювати його заручини з дівчиною, яку зовсім не знаємо і в якої немає посагу. А тепер, після того, що сталося, ми взагалі не можемо про неї добре думати. Зараз бідолашному Джеймсові важко, але з часом все мине. І я сподіваюся, що помилка, яку він через свою недосвідченість зробив при своєму першому виборі, навчить його розсудливості в майбутньому.

Це був саме той висновок, який Кетрін ще могла слухати без хвилювання. Одне зайве речення наражало її на небезпеку вийти з рівноваги і примусити сказати щось не зовсім зрозуміле. Бо свідомість Кетрін незабаром опанувала зміна в її почуттях і настрої, що відбулася з тих пір, як вона в останній раз ішла цією знайомою дорогою. Не проминуло й трьох місяців відтоді, коли, захоплена щасливими сподіваннями, вона разів по десять на день бігала нею туди й назад з легким, радісним і вільним серцем, мріючи про не зазнані й нічим не затьмарені втіхи, не сподіваючись наразитися на якесь лихо і не маючи про них жодного уявлення. Три місяці тому саме так усе й було, а тепер вона повернулася сюди зовсім іншою істотою!

Аллени зустріли її з усією сердечністю, що було цілком природно, беручи до уваги раптовість її приїзду та їхню постійну прихильність до неї. І коли вони почули, як з нею повелися в абатстві, — хоча місіс Морланд говорила про це вельми стримано, анітрохи не апелюючи до їхнього співчуття, — їхній подив і гнів перехлюпнулися через вінця.

— Кетрін заскочила нас учора ввечері зненацька, — сказала місіс Морланд. — Усю дорогу їй довелося їхати в поштовій кареті, зовсім самій, а до ночі з суботи на неділю вона навіть не знала, що їй доведеться отак повертатися додому. Генералові Тілні через якусь його дивну примху раптом набридла її присутність, і він майже вигнав її з дому. Звичайно, з його боку це вельми негостинно. Він, певно, дуже дивна людина. Але ми так раді, що вона знову з нами! І до того ж великою розрадою є те, що вона виявилася не такою вже безпомічною істотою і змогла про себе подбати. Містер Аллен висловив з цього приводу розумне обурення, як і належало розсудливому другу. І місіс Аллен визнала його слова дуже доречними і негайно їх повторила. Його здивовані вислови, здогадки й пояснення вона одразу ж підхоплювала, додаючи єдине власне зауваження, яким вона заповнювала кожну випадкову паузу:

— Та й справді, терпіти не можу цього генерала!

Після виходу містера Аллена з кімнати «Та й справді, терпіти не можу цього генерала!» було нею повторено двічі так само обурливо, але без вагомого розвитку думки. Утретє цю фразу було дещо розвинуто, а, повторивши її вчетверте, місіс Аллен одразу ж додала:

— Ви тільки подумайте, моя люба, як чудово мені зашили в Баті ту жахливу дірку в моєму найкращому брабантському мереживі! Тепер цього місця навіть не помітити. Колись я вам це мереживо обов’язково покажу. Врешті-решт, Кетрін, Бат — приємне місце. Можу вас запевнити, мені було шкода його залишати. Дуже добре, що ми там зустріли місіс Торп, чи не так? Спочатку, як ви знаєте, ми почувалися вельми самотньо.

— Так, але це тривало недовго, — сказала Кетрін, очі якої заблищали від згадки про те, що саме їй уперше скрасило перебування в Баті.

— О так, звичайно. Незабаром ми зустрілися з місіс Торп, і нам більше нічого не було потрібно. Моя люба, як, на вашу думку, чи ці шовкові рукавички ще добре виглядають? Знаєте, я поновила їх, коли ми вперше пішли до Нижніх залів, і від того часу я їх надягала багато разів. Ви пам’ятаєте цей вечір?

— О, ще б пак! Дуже добре пам’ятаю!

— Ми провели його дуже приємно, чи не так? Тоді з нами пив чай містер Тілні. Я завжди вважала, що з ним проводити час ще приємніше — він така мила молода людина. Мені здається, ви навіть танцювали з ним, але я не впевнена. Пам’ятаю лише, що на мені була моя улюблена сукня.

Кетрін була неспроможна бодай щось відповісти. І, трохи поговоривши на інші теми, місіс Аллен повернулася до самого початку.

— Та й справді, терпіти не можу цього генерала! А на вигляд він така люб’язна та гідна людина! Не думаю, місіс Морланд, що вам будь-коли доводилося зустрічати більш виховану людину. Його житло, Кетрін, було здано наступного ж дня після того, як він його залишив. Та це й не дивно — ви ж знаєте, що таке Мільсом-стріт.

Дорогою додому місіс Морланд намагалася втовкмачити дочці, наскільки їй пощастило мати таких друзів, як містер і місіс Аллен, які завжди бажали їй добра, і що їй не слід надавати такого значення неповазі або недоброму поводженню Тілні, яких вона ледве знає, тоді як найдавніші друзі зберігають до неї своє добре ставлення й прихильність. У всьому цьому містилося чимало здорового глузду. Але в людському житті іноді виникають ситуації, де здоровий глузд виявляється майже безсилим. І почуття Кетрін заперечували доводи матері. Саме від поведінки цих малознайомих людей залежало нині все її щастя. І доки місіс Морланд успішно підкріпляла свої думки справедливістю своїх же тверджень, Кетрін мовчки розмірковувала про те, що зараз Генрі, певно, уже прибув до Нортенґера; зараз він, певно, уже дізнався про її від’їзд; а зараз усі вони, мабуть, уже вирушають до Херефорда.