Розділ XXVIII

— Елінор, люба моя, — вигукнула Кетрін, намагаючись угамувати свої почуття, — не засмучуйтеся! Нашу домовленість ми скасуємо заради більш ранньої. Мені дуже, дуже прикро, що нам доводиться розлучатися так скоро й так раптово, але я аніскілечки не ображаюся. Я можу перервати своє гостювання, як ви знаєте, у будь-який час, і буду дуже рада, якщо ви приїдете до мене в гості. Ви зможете, коли повернетеся від цього лорда, приїхати до Фуллертона?

Елінор нічого не відповіла, і Кетрін, повертаючися до того, що її більше цікавило, додала, висловлюючи вголос свої думки:

— Понеділок… Уже в понеділок… І ви від’їжджаєте всі? Що ж, мені, звичайно… Я все ж таки зможу попрощатися. Мені можна буде поїхати перед самим вашим від’їздом. Не засмучуйтесь, Елінор, понеділок мене цілком влаштовує. Те, що я не встигну попередити своїх батьків, не має ніякого значення. Генерал, напевно, дозволить служниці провести мене хоча б до півдороги, а там уже буде недалеко від Солсбері, — це всього лише за дев’ять миль від нашого дому.

— О, Кетрін! Це не та увага, на яку ви насправді заслуговуєте. Але, — хоч як прикро мені про це вам сказати, — вже вирішено, що завтра вранці ви нас покинете, і вам навіть не надається право вибрати час від’їзду; розпорядження про карету вже віддані, — вона буде тут о сьомій годині, і служниця з вами не поїде.

У Кетрін перехопило подих, і вона мовчки опустилася на стілець.

— Коли мені про це сказали, — вела далі Елінор, — я не повірила своїм вухам. Ваше справедливе почуття образи, ваше обурення поступається тому, що відчуваю я… Але мені немає потреби казати про те, що я відчуваю. О, коли б я могла хоч чимось це виправдати! Боже мій! Що скажуть ваші батько й мати! Після того як вас відвезли, відірвавши від ваших справжніх друзів, ген куди, вас виставляють за двері, нехтуючи звичайними правилами ввічливості! Кетрін, люба, передаючи вам це батькове рішення, я й себе відчуваю винною в кривді, якої вам завдають. Проте я вірю, що ви мене виправдаєте, адже ви прожили в цьому домі досить довго, щоб зрозуміти: насправді я не є його хазяйкою, і моє слово тут нічого не значить.

— Я чимось образила генерала? — тремтячим голосом спитала Кетрін.

— Та ні! Я не знаю, я не можу навіть уявити собі, щоб у нього була якась розумна підстава, аби на вас образитися. Але я бачу, що він страшенно розгніваний — таким мені доводилося його бачити дуже рідко. Характер у нього справді важкий, але зараз щось сталося таке, що його розлютило вкрай, — якесь розчарування, якась неприємність, що цієї миті здається йому важливою, але до вас, на мою думку, це навряд чи може мати якесь відношення.

Кетрін було важко говорити, але заради Елінор вона зробила над собою зусилля.

— Повірте, — сказала вона, — мені було б дуже прикро, коли б я й справді дала генералові якийсь привід ображатися на себе. Свідомо я цього не могла зробити. Але не засмучуйтеся так, Елінор. Все має бути так, як хоче ваш батько. Мені лиш прикро, що я про свій приїзд не написала додому. Але тепер це не має значення.

— Сподіваюся й щиро бажаю, щоб ви дісталися додому без пригод. Гадаю, так воно й буде. Якби ваші друзі Аллени досі були в Баті, ви могли б доїхати до них — за кілька годин. Проїхати сімдесят миль у поштовій кареті в вашому віці, самій, без прислуги, нелегко. Але я розумію: і для вас, і для вашої родини передусім має значення дотримування пристойностей.

— О, поїздка сама по собі і справді нічого не значить. Не думайте про це. І якщо нам доведеться розлучитися, то, як ви й самі розумієте, не має значення, відбудеться це на кілька годин раніше чи пізніше. Я буду готова на сьому годину. Коли подадуть карету, нехай мене покличуть.

Елінор зрозуміла, що Кетрін хоче залишитися наодинці. І, підвівшись, вона мовила:

— Я прийду до вас завтра вранці.

Кетрін було необхідно полегшити своє переповнене серце. У присутності Елінор почуття дружби й гордість одинаковою мірою змушували її стримувати сльози, але як тільки подруга вийшла, Кетрін зайшлася плачем. Її вигнали, і в такий жахливий спосіб! Без жодної підстави, що могла б це пояснити, без жодного вибачення, яке пом’якшувало б раптовість, грубість, ні, навіть образливість такого поводження з нею. Генрі далеко звідси, і вона навіть не зможе з ним попрощатись. Усі пов’язані з ним сподівання в кращому разі відкладаються невідомо на який строк. Хто може знати, коли вони зустрінуться знову? І винуватцем усього цього є така ввічлива й ґречна людина, як генерал Тілні. Адже до цього часу він так добре до неї ставився! Це було однаковою мірою і незбагненно й сумно. Звідки все це бере початок, чим воно закінчиться, ніхто їй не скаже. Все це могло лише викликати подив і тривогу. З нею повелися вкрай неввічливо: її поспішно випроваджували, не переймаючись її зручностями, і не давши їй навіть для годиться вибрати час від’їзду і спосіб пересування. Із двох днів, що залишилися, вибрано перший, і до того ж у такий ранній час, наче хотіли при цьому, щоб вона зникла до того, як генерал встане, щоб вони бува не зустрілися. Хіба могло це означати щось інше, ніж навмисну образу? Так чи інакше, вона, певно, чимось скривдила генерала. Елінор намагалася натякнути, що в цьому вона помиляється, але Кетрін не могла повірити, що найбільше роздратування чи якісь неприємності могли змусити так погано повестися з людиною, яка не була з ними пов’язана або принаймні була поза підозрою. Ніч проминула в нестерпній тривозі. Про сон або хоча б якийсь відпочинок годі було й думати. Кімната, у якій Кетрін у її першу ніч після приїзду в абатство не давала спокою збуджена уява, знову стала місцем її душевних страждань і тривожного безсоння. Але як змінилися причини її неспокою! Однак тепер у неї були всі підстави для нього. Вони були реальні, бо її непокоїла подія, що відбулася насправді. І, заглиблена в думки про те, що сталося, вона майже зовсім не помічала, що знаходиться сама в темній кімнаті, та ще й у старовинній будівлі. І хоча дув сильний вітер, який раз по раз озивався в будинку несподіваними й дивними звуками, вона протягом кількох годин безсоння не відчувала ніякого жаху.

Незабаром після того, як годинник пробив шосту годину, до кімнати ввійшла Елінор, виявляючи цим увагу до подруги й бажаючи якось допомогти їй. Але все було вже майже зроблено. Кетрін не гаяла часу: вона була вже майже одягнута, а її речі — майже зібрані. Коли Елінор увійшла, Кетрін спало на думку, що її подруга, мабуть, дістала якесь доручення від генерала, що нараз покладе край її незрозумілим тривогам. Хіба ж не могло статися так, що напад гніву змінився каяттям? І вона переймалася в цю мить тим, що не знала, чи належить їй приймати його вибачення. Але їй і не треба було цього знати. Ні її великодушність, ні гідність не піддалися випробуванню — ніякого доручення в Елінор не було. Вони майже не говорили одна з одною: кожна з них шукала захисту в мовчанці, і вони, перебуваючи в кімнаті, обмінювалися тільки фразами, які нічого не значили. Кетрін трохи знервовано закінчувала свій туалет, а Елінор, виявляючи більше старанності, ніж уміння, вкладала речі. Коли все було готово, вони вийшли з кімнати, — Кетрін тоді тільки на одну мить відстала від подруги, щоб окинути прощальним поглядом на все, що було їй тут таким знайомим і дорогим, — і спустилися до кімнати для сніданку, де вже було накрито стіл. Щоб уникнути умовлянь, які б завдавали їй болю, і заспокоїти подругу, Кетрін намагалася примусити себе їсти, але в неї не було апетиту і вона змогла зробити тільки кілька ковтків. Думка про те, наскільки цей сніданок відрізняється від їхнього сніданку вчора в цій самій кімнаті, завдала їй нових мук і посилила відразу до їжі. Менше ніж двадцять чотири години тому вони сиділи тут за трапезою, але все тоді було зовсім по-іншому! З якою веселою безтурботністю, з якою щасливою, хоча й невиправданою, вірою в майбутнє дивилася вона тоді довкола, радіючи всьому, що наверталося їй на очі, і не ждучи від майбутнього ніяких неприємностей, окрім хіба що того, що Генрі поїде на один день до Вудстона! Який то був щасливий сніданок! Адже Генрі сидів поруч з нею і приділяв їй увагу. Досить довго Елінор не відволікала подругу від цих роздумів, заглиблена у свої власні, і тільки поява екіпажа змусила їх здригнутись і повернула до теперішніх подій. Побачивши його, Кетрін зашарілась, і думка про те, що з нею поводяться так непристойно, зробилася для неї особливо нестерпною, тож упродовж кількох хвилин вона не відчувала нічого, окрім гніву. Елінор, здавалося, відчула необхідність узяти себе в руки й заговорити.

— Ви зобов’язані написати мені, Кетрін, — вигукнула вона. — Ви зобов’язані повідомити мені про себе якнайшвидше. Доки я не дізнаюсь, що ви повернулися додому без пригод, я навіть на годину не зможу заспокоїтись. Тільки одного листа — хоч як я ризикую, — благаю вас, напишіть мені. Я буду щаслива дізнатися, що ви безперешкодно дісталися до Фуллертона й застали всіх ваших рідних здоровими. І до того часу, коли я зможу з вами листуватися (а це зрештою станеться), я не чекатиму від вас інших листів. Надішліть його до маєтку лорда Лонгтауна і — я змушена вас просити про це — на ім’я Еліс.

— Ні, Елінор, якщо вам заборонено одержувати від мене листи, тоді, я впевнена, мені краще не писати. У тому, що я дістануся додому без пригод, не може бути жодного сумніву.

Елінор відповіла:

— Ваші почуття мені зрозумілі. Не маю права наполягати. Коли ми розстанемося, я буду, як і тепер, вірити у вашу доброту.