Розділ ХІV

— Тобто я можу читати вірші та п’єси й таке інше, і непогано ставлюся до описів подорожей. Але історією, справжньою солідною історією, ніяк не можу зацікавитись. А ви можете?

— Так, я люблю історію.

— Я теж хотіла б її любити. Я іноді читаю історичні книжки з обов’язку, але в них немає нічого, що б не дратувало або не втомлювало мене. Суперечки пап і королів, з війнами або чумою на кожній сторінці! Чоловіки — нікчеми, про жінок нема чого сказати. Це так стомлює! Проте мені часто здається дивним, що це так нудно — адже більшу частину змісту цих книжок довелося вигадати. Речі, вкладені в уста героїв, їхні думки й наміри — майже все це треба було видумати, а в інших книжках я більше за все люблю вигадку.

— Вам здається, — сказала міс Тілні, — що історикам бракує польоту фантазії. Вони хизуються своєю уявою, не викликаючи інтересу в читача. Я люблю історію, і мене цілком задовольняє суміш істини з вигадкою. Головні факти автори історичних книжок здобувають з архівів — стародавніх історичних книжок і літописів, на які, я сподіваюся, можна настільки покладатись, наскільки взагалі можна покладатися на відомості про те, що відбувається не в нас на очах. А щодо маленьких прикрас, про які ви кажете, то це всього лише прикраси, і вони мені подобаються як такі. Якщо промова добре написана, я читаю її з задоволенням, незалежно від того, хто її склав, — і, можливо, навіть з більшим задоволенням завдяки тому, що це не справжні слова Карактакуса, Агріколи або Альфреда Великого, а твір містера Юма або містера Робертсона.

— То ви любите історію! Містер Аллен і мій батько теж її люблять. У мене також є два брати, які не відчувають до неї відрази. Так багато прикладів серед маленького кола моїх друзів — просто дивовижно! Що ж, тепер я більше не буду надто сувора до авторів історичних творів. Якщо люди люблять читати їхні книжки, то все гаразд. Докладати таких зусиль, списувати величезні томи, до яких, як я гадала, добровільно ніхто б і не заглянув, працювати тільки для того, щоб мучити маленьких хлопчиків і дівчаток — така доля завжди здавалася мені важкою. І хоча я знаю, як це все правильно й необхідно, я часто дивувалася самовідданості людини, яка може засісти за таку роботу.

— Те, що маленьких хлопчиків і дівчаток слід мучити, — сказав Генрі, — не стане заперечувати жодна людина, бодай трохи знайома з життям у цивілізованій державі. Але коли йдеться про наших найвидатніших істориків, то тут маю зазначити, що припущення, нібито в них немає більш високої мети, могло б їх неймовірно образити. Судячи з їхнього методу й стилю, вони цілком здатні мучити читачів більш зрілого віку і з більш розвинутим інтелектом. Я використовую дієслово «мучити», вдаючись до вашого лексикону, і вживаю його замість дієслова «вчити». Відтепер вважатимемо їх синонімами.

— Вам здається безглуздим те, що я назвала навчання мукою. Та коли б ви так само часто, як я, спостерігали, як бідолашні маленькі діти спочатку завчають букви, а потім вчаться правопису, коли б ви, як і я, щодня спостерігали, якими дурненькими вони виглядають протягом усього ранку і як утомлюється коло них моя бідолашна мати, ви б погодилися, що іноді слова «мучити» і «вчити» можна вважати синонімами.

— Цілком імовірно. Але історики не відповідають за важкість навчання грамоті. І навіть вас, попри те, що ви, здається, не дуже схильні до суворих і напружених занять, мабуть, можна переконати, що слід помучитися два чи три роки, щоб потім усю решту життя вміти читати. Коли б нас не навчили читати — місіс Редкліфф писала б даремно, а може, і взагалі не писала б!

Кетрін погодилася, і її найгарячіший панегірик, присвячений хисту згаданої дами, вичерпав тему. Незабаром Тілні заходилися обговорювати іншу, з приводу якої Кетрін було нічого сказати. Вони почали оглядати місцевість, як це роблять люди, що захоплюються малюванням, і з запалом справжніх знавців засперечалися про те, якою мірою вона відповідає пейзажу. Тут Кетрін не могла підтримати розмову. У неї не було ніяких уявлень ні про малювання, ні про художній смак. І вона слухала їхню розмову з даремною увагою, не розуміючи жодного слова з того, що вони казали. Їй пощастило зрозуміти лише дещицю з їхньої бесіди, і те, що вона зрозуміла, суперечило тим убогим знанням, які вона здобула раніше. Виявилося, що відтепер гарний краєвид не слід малювати з верхів’я пагорба і що відтепер чисте синє небо може тільки зіпсувати денний пейзаж. Вона щиросердо соромилася свого невігластва. І дарма! Бо хто хоче домогтися чиєїсь прихильності, має неодмінно виявити необізнаність. Бути добре обізнаним означає зачіпати марнолюбство інших, чого розумній людині завжди слід уникати. А от жінці, якій випала прикрість бути хоч якось обізнаною, слід особливо ретельно це приховувати.

Перевага природної наївності в гарній дівчині вже була роз’яснена майстерним пером моєї сестри за ремеслом, і до її трактування цієї теми я, з почуття справедливості до чоловіків, додам тільки, що, хоча для більш значної і більш легковажної частини чоловічої статі наївність у жінки великою мірою підсилює її привабливість, серед чоловіків є й такі, що настільки розумні й обізнані, які шукають у жінці чогось більшого, ніж необізнаність. Проте Кетрін не усвідомлювала своїх переваг, — вона не знала, що гарненька дівчина з чутливим серцем і з найнеобізнанішим розумом, якщо тільки не завадять якісь обставини, не може не привернути увагу розумної молодої людини. У даному разі вона сумовито зізналась у своїй недостатній обізнаності і сказала, що за вміння малювати віддасть усе на світі. У відповідь Генрі негайно прочитав їй лекцію про прекрасне, в якій пояснення були такими зрозумілими, що вона почала милуватися всім, що викликало в нього захоплення, і до якої вона виявила таку серйозну увагу, що він відчув цілковите задоволення її чудовим природним смаком. Він говорив їй про передні плани, відстані й віддалення, бічні фони й перспективи, світло й тіні. І Кетрін виявилася такою кмітливою ученицею, що, коли вони досягли вершини Бічен-Кліффа, вона сама відкинула краєвид Бата як можливий об’єкт пейзажу. Захоплюючись її успіхами і боячись перевтомити її розум надто великою дозою премудрості, поданої за один раз, Генрі дозволив собі змінити тему і, легко перейшовши від скелястого стрімчака й засохлого дуба, який він помістив неподалік від його верхів’я, до дубів узагалі, до лісів, до земель, що їх оточують, до пустищ, державних земель і уряду, він незабаром дійшов і до політики. А від політики вже було легко перейти до мовчання. Тривала мовчанка, яка запанувала після того, як він коротко розглянув стан нації, була порушена Кетрін, яка досить серйозно сказала:

— Я чула, що в Лондоні чекають чогось жахливого.

Міс Тілні, до якої головним чином були звернені ці слова, здригнулася й поквапливо відгукнулася:

— Справді? І чого ж саме?

— Не знаю, чого й від кого. Знаю тільки, що це щось значно жахливіше, ніж усе, що було відомо досі.

— О Господи! Звідкіля ви про це дізналися?

— Моя близька подруга одержала вчора листа з Лондона, де й було про це написано. Щось неймовірно страшне. Можна чекати вбивства або чогось подібного.

— Ви навдивовижу добре володієте собою, говорячи про це. Сподіваюся, що повідомлення вашої подруги перебільшені. І якщо про такий замір відомо заздалегідь, уряд обов’язково вживе необхідних заходів, щоб запобігти його здійсненню.

— Уряд, — сказав Генрі, стримуючи посмішку, — не має ані бажання, ані можливості втручатися в такі справи. Вбивства потрібні. І уряду байдуже, в яких масштабах.

Леді здивовано подивилися на нього. Він засміявся й додав:

— Послухайте, ви хочете, щоб я допоміг вам зрозуміти одна одну, чи, може, вам краще дати змогу розгадувати цю хитромудру загадку самотужки? Але я буду великодушним. Я доведу, що я чоловік не тільки через те, що в мене щедра душа, але й тому, що маю здоровий глузд. Я терпіти не можу представників моєї статі, які вважають недостойним для себе іноді спускатися до рівня вашого розуміння. Можливо, жіночий розум недосить ґрунтовний і гострий і недосить діяльний і проникливий. Можливо, вам бракує спостережливості, інтуїції, розважливості, запалу, обдарованості й дотепності.