Розділ ХІ

І за дві хвилини вони вже були в дорозі.

Почуття Кетрін, коли вона заходила до екіпажа, були в повному сум’ятті: їй було шкода втратити одну величезну приємність і водночас вона була рада іншій, майже такого самого масштабу, хоча й зовсім не схожій на втрачену. Їй не давала спокою думка, що Тілні повелися з нею не дуже люб’язно, так легко порушивши їхню домовленість і не переказавши своїх вибачень. Минула лише одна година після часу, призначеного для прогулянки, і, попри те, що їй протягом цієї години казали про непролазну грязюку, зі своїх власних спостережень вона не могла не зробити висновку, що йти вулицями можна було без особливих незручностей. Почуватися знехтуваною містером і міс Тілні було дуже боляче. З другого боку, думка про те, що вона відвідає замок, схожий на Удольфо, яким їй уявлявся Блейзський замок, була настільки приємною, що могла втішити майже в будь-якому горі.

Не сказавши одне одному ані слова, вони швидко проїхали по Палтні-стріт і Лаура-плейс. Торп розмовляв зі своїм конем, а Кетрін розмірковувала над порушеними обіцянками й зруйнованими арками, над фаетонами й помилковими стратами, над сімейством Тілні й опускними дверима. Проте коли вони в’їхали до Аргайл Білдінгз, її роздуми урвало питання її супутника:

— Що це за дівчина, повз яку ми проїхали, так витріщала на вас очі?

— Хто? Де?

— Ось там, з правого боку. Її, певно, вже майже не видно.

Кетрін оглянулася й побачила міс Тілні, яка, спираючись на руку брата, повільно йшла вулиціею. Обидвоє дивилися їй услід.

— Зупиніться, містере Торп, зупиніться! — нетерпляче закричала вона. — Це міс Тілні! Це ж вона! Як ви могли сказати, що вони далеко поїхали? Зупиніться, зупиніться! Я зараз же зістрибну й піду до них!

Але який був сенс у її благаннях? Торп лише підстьобнув коня, щоб він біг швидше. За хвилину Тілні, які невдовзі перестали на неї дивитися, зникли за рогом Лаура-плейс, а ще за хвилину вона сама перенеслася на Маркет-плейс. Однак і тепер, і коли вони їхали вздовж наступної вулиці, Кетрін благала Торпа зупинитися:

— Будь ласка, містере Торп, будь ласка, зупиніться! Я не можу їхати далі. Я не поїду. Мені треба повернутися до міс Тілні.

Але містер Торп тільки сміявся, ляскав батогом, нукав на коня, видавав невиразні звуки й продовжував хльоскати бідолашну тварину; і Кетрін, сердита й роздратована, позбавлена можливості вистрибнути з кабріолета, була змушена відмовитися від спроби втекти і підкоритися. Вона, однак, висипала на нього торбу докорів.

— Як ви, містере Торп, могли так мене обманути? Як ви могли сказати, що бачили їх на Ленсдаун-роуд? Я б віддала все на світі за те, щоб цього не сталося! Вони подумають, що з мого боку це дивно й неввічливо. Проїхати повз них і нічого не сказати! Ви не уявляєте, як мені прикро. Тепер ні Кліфтон, ні все інше не дадуть мені втіхи. У десять тисяч разів краще зійти мені зараз і піти до них пішки. Як ви могли сказати, що бачили їх у фаетоні?

Торп рішуче захищався, клявся, що ніколи в житті не бачив двох людей, таких схожих одне на одного, і майже не відмовлявся від своїх слів, що бачив Тілні власною персоною.

Їхня поїздка, навіть після того, як розмова на цю тему закінчилася, не могла бути особливо приємною. Кетрін уже не намагалась, як під час попередньої поїздки, бути люб’язною. Вона слухала його неохоче й відповідала короткими фразами. Єдиною розрадою залишався для неї Блейзський замок, тільки про нього вона час від часу думала із задоволенням, хоча, звичайно, для того, щоб не пожертвувати пішою прогулянкою та особливо для того, щоб Тілні не думали про неї погано, вона б залюбки відмовилася від усього щастя, яке могла б знайти в його стінах: від щастя пройти довгою анфіладою кімнат з високими стелями й залишками розкішних меблів, покинутих багато років тому; від щастя застряти у вузькому повороті підземелля, натрапивши на низькі заґратовані двері; або навіть опинитися в непроглядній темряві через те, що поривом вітру зненацька задуло їхню свічу — єдину свічу! Тим часом вони продовжували їхати без усяких пригод. Їм уже було видно місто Кейншем, коли Морланд, який їхав за ними, змусив його друга натягти віжки й спитати, що сталося. Екіпаж, який відстав, під’їхав ближче, і, коли вони змогли чути одне одного, Морланд сказав:

— Краще повернути назад, Торпе. Уже занадто пізно, щоб їхати далі. Ваша сестра зі мною згодна. Ми виїхали з Палтні-стріт годину тому, а проїхали трохи більше семи миль. На мою думку, залишається принаймні вісім. Нічого не вийде. Ми занадто пізно виїхали. Давайте відкладемо поїздку на інший день і повернемося.

— Мені все одно, — роздратовано відповів Торп і негайно повернув свого коня назад. Вони поверталися до Бата.

— Коли б у вашого брата була в запрягу не ця шкапа, — сказав він невдовзі, — ми б чудово встигли. Мій кінь, дайте йому волю, і за годину добіг би до Кліфтона. Я трохи не зламав собі руку, пристосовуючи його до кроку цієї чортової шкапи. З боку Морланда безглуздо не мати свого кабріолета і свого коня.

— Дурниці! — палко заперечила Кетрін. — Я впевнена, що він просто не може собі цього дозволити.

— А чому він не може?

— Тому що не має достатньо грошей.