Розділ «Четверта книга геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля Зладив метр Франсуа Рабле, доктор медицини»

На ці слова дівчата пирхнули. Брат Жан чмихнув носом, ніби наміряючись по жереб'ячому скочити на кобилу, чи по-чернецькому на віслючку, чи сісти верхи, як Ербо, на бідноту.

— Мені здається (сказав Пантагрюель), що стріляти в таку мету ще безпечніше, ніж у Діогена.

— Що таке? (спитав Здоровега). Хіба Діоген був декреталістом?

— Це (сказав Епістемон, уже своє, свійське, уробивши) добрий пац по шиї.

— Діоген (відповів Пантагрюель) надумав якось розважитися і пішов подивитись, як лучники стріляють. Один із них був такий незграба і недотепа, що, як випадала черга йому, глядачі, побоюючись, як би він їх не вцілив, тікали хто куди. Діоген, свідок того, як стріла його відхилилась від цілі на цілий трабют, вдруге, коли глядачі сипонули врозтіч, підбіг і став біля мети, бо, як на нього, це було найбезпечніше місце, мовляв, лучник у те трафля, в що не мірить, тому меті жодна стріла не загрожує.

— Пахолок (сказав Гімнаст) сеньйора д'Етісака на ім'я Шамуяк підмітив цю диявольську мороку. Він порадив Пероту перемінити мету і взяти на неї папери з Пуякового досьє. Отоді у змагунів почали стріли в ціль лягати.

— У Ландерусі (сказав Ризотом) весілля Жана Деліфа, як там давно повелося, справляли бучно і буйно. Після вечері гралися фарси, кумедії, веселі сорнети, танцювалися маврески з бубонами і калатальцями, являлися карнавальники і маскарадники. Я і мої товариші по бурсі, бажаючи гідно шлюбованців повіншувати (зранку нам подарували гарні білі й лілові весільні стрічки), начепили собі потішні бороди з силою святомихайлівських скойок і равликових черепашок. За браком опуші, реп'яха, лопуха і паперу ми змайстрували собі машкари з отворами для очей, носа і рота з старої, занедбаної Шостої. Та от чудасія! щойно закінчилися наші скоки і вискоки і ми скинули машкари, з'ясувалося, що ми за чортенят з Дуейських Страстей жаськіші й калікуватіші, такі споганені мали ми обличчя в тих місцях, де їх торкалися декретальські аркушики. У кого ряботиння, у кого гвіздочки, у кого віспа, у кого червона висипка, у кого великі фурункули. Коротко, найменше потерпів із нас той, хто зуби згубив.

— Чудо (гукнув Здоровега), чудо!

— Де ж пак (сказав Ризотом). Мої сестри, Катрін і Рене, поклали під цю прегарную Шосту, як під прес (бо вона була вкрита грубими дошками і підбита ґонталями), випрані, вибілені й накрохмалені манишки, чохолки і комірці. І от, Богом свідчуся…

— Стривайте! (сказав Здоровега). Якого Бога ви маєте на увазі?

— Бог один, — відповів Ризотом.

— Так це (сказав Здоровега) на небесах. А хіба нема у нас бога на землі?

— Агій на тебе! (сказав Ризотом). Про нього, сказати по щирости, я й не подумав! Отож, богом земним, папою, присягаюсь: їхні манишки, комірці, нагрудники, слинявки і всякі пов'язки стали від міїпка вугляра чорніші.

— Диво (гукнув Здоровега). Прислужи, прислужко, і затям ці гарні придибенції.

— Як це (спитав брат Жан) співається?

От як Декрет декретували,

Жандарми потягли чували,

Ченців скакати потягло,

І в світі воцарилось зло.

— Розумію (сказав Здоровега). Все це новонасталих єретиків блазенство.