Розділ «Престрахолюдне житіє великого Ґарґантюа, батька Пантаґрюеля, написана во время оно магістром Алькофрібасом, збирачем квінтесенції, книга ряснопантагрюелецвітна»

Знаю: на ці рядки натрапивши, візьмете ви на глузи старого опиуса і визнаєте таке тлумачення кольористичне геть простацьким і недоречним: скажете, що біле означає віру, а синє — гарт. Що ж, сперечайтеся проти мене, прошу, але тільки лагодом, не лютуючи, не киплячи, без пасії, без образ (знаєте, як воно, у наше лихоліття!). Урезонювати, укоськувати ні вас, ні будь-кого я тут не збираюся, лишень зауважу: що без півлітри тут і справді не розібратися.

Чого ви так рветеся? Чого костричитесь? Хто вам сказав, що біле означає віру, а синє — гарт? Одна (скажете ви) нікчемна книжка, у маркетана куплена чи там у щетинника виміняна, під титулом Кольорова Геральдика. А хто її написав? Автор не наводить свого імени і правильно робить. Важко-бо сказати, що в ньому дивує більше: самовпевненість чи глупота: бо хіба ж це не самовпевненість, коли автор безпідставно, бездоказово, безпричинно, тільки власними домислами підпираючись, сміє диктувати, як сприймати барви, уподібнюючись до тиранів, які прагнуть, щоб у всьому була їхня воля, а не здоровий глузд, на противагу мудрецям і вченим, завжди схильним людей переконувати?

І хіба це не глупота, коли автор гадає, ніби отак бездовідно і необґрунтовано, лише на основі якихось гадок люди почнуть створювати собі девізи?

І справді (за відомою пословкою: «Була б срака, а гівно знайдеться»), він відкопав якихось пришелепкуватих дурил, і, власне, ці дурила і пойняли віри його писанині; насмикавши з неї апофтеґм і сентенцій, вони розцяцькували ними збрую своїх мулів та лівреї челядників, порозмальовували ними плюндри, вигаптували їх на рукавичках, виткали на заслонах, удали на гербах, повпирали у пісні і (що найгірше) сплямували і збезчестили деяких непорочних матрон, та ще й без їхнього відома.

Ось до чого двораки-чепуруни та пустодзвони докотилися! Якщо вони беруть собі за девіз звагу, то велять зобразити ваги; як кротість, то крота; як жаль, то — жало, як фатум, то — фату, як користь, то — корито; як веселощі, то — весло; як банк, то — банку; як лагоду, то — ягоду.

Та все це такі нікудишні, за вуха притягнуті, дикі омоніми, що кожному, хто нині, по тому як французьке красне письменство відродилося, та став би їх уживати, довелося б присобачити до коміра лисячого хвоста, або геть-то вишмаруватися кізяком.

З тих самих домислів (домислів радше бездумних) виходячи, я міг би звеліти намалювати гірчичницю через те, що я когось там загірчив, розмарин через те, що мене розморило, а також міг би думати, що нічний фіал — це все одно що офіціал, що мої плюндри — це плюнь і втри, що моя ширінька — це сама шерстинка, що мій кіготь — це добрий віхоть, за яким моя любуся помирає.

Не так робили во время оно єгипетські жерці, вживаючи для письма так звані ієрогліфи. У цій грамоті ніхто нічого не тямив, тямили лише ті, хто розумів властивості, особливості та природу речей, уживаних як символічні знаки. Горус Аполлон написав про них дві книги грекою, а ще докладніше їх розтлумачив Поліфіл у своїх Любовних замороках. У Франції щось таке можна знайти в девізі пана Адмірала, який і собі запозичив знаки у Октавіяна Августа.

Одначе плавба серед таких хланей та одмілин украй небезпечна: спішу повернутися до того порту, звідки вийшов. Колись я спинюся на цьому всьому докладніше і покажу, на філософські аргументи і на освячені старожитнім світом авторитети посилаючись, скільки є у природі всіляких барв і який зміст укладений у кожну з них. Храни тільки Боже, як любила казати моя бабуся, цю колодку для ковпака і цей глек для вина.

Розділ X

Що означають білий і синій кольори

Отож, біле означає радість, утіху та веселощі, і це ніяка не вигадка, а щирісінька правда, в чому ви зараз самі переконаєтесь, якщо згодитеся без упереджень вислухати мене.

Коли взяти, за твердженням Арістотеля, поняття протилежні, як-от, добро і зло, чеснота і порок, холодне і гаряче, біле і чорне, раювання і мука, радість і горе тощо і попарувати їх так, щоб одне з протилежних понять однієї пари відповідало змістом одному з протилежних понять другої пари, то ми побачимо, що друге протилежне поняття першої пари узгоджується з другим поняттям сусідньої пари; ось такі є добро і зло; якщо ж перше поняття верхньої пари відповідає першому поняттю сусідньої пари, як-от, доброчесність і добро, бо ж саме собою зрозуміло, що доброчесність хороша; так само співвідносяться між собою і двоє інших понять, себто зло і порок, бо порок лихий.

З'ясувавши це логічне правило, візьміть двоє протилежних понять: радість і сум, потім ще двоє: біле і чорне, бо вони з фізичного погляду протилежні; отож-бо, як чорне означає горе, то біле на тій самій підставі означає радість.

Ці значення утверджуються аж ніяк не довільним тлумаченням окремих осіб, а загальною думкою, у філософів званою jus gentium[30], універсальним законом, чинним скрізь.

Як ви самі здорові знаєте, всі племена, всі нації (опріч стародавніх сиракузців і деяких схибнутих аргів'ян) і всі язики, прагнучи якось скорботу свою передати, носять чорний одяг, бо чорне — жалоби образ. Цей звичай поширився всюди, бо сама природа дає нам очевидні, без усякого розжовування зрозумілі підставу і резон, і ми це називаємо природним правом.

Біле, за тією ж таки підказкою природи, усі сприймають як веселощі, радість, утіху, насолоду і раювання.

У давнину фракійці та критяни відзначали радісні й щасливі дні білим каменем, а сумні й нещасливі — чорним.

Хіба ніч не зловорожа, не смутна і не тоскна? Але ж вона темна і похмура. Хіба вся природа не радіє світлу? А світло ж над усе біліше. На доказ я міг би навести книгу Лоренцо Валли, написану проти Бертоли, але цілком досить і свідчення Євангеліста: в благовіщенні від Маттея, у голові 17, де мовиться про Переображення Господнє, Vestimenta ejus facta sunt alba sicut lux, одежа його побіліла, наче світло, і з цієї осяйної білоти троє апостолів могли уявити собі, що таке вічне блаженство. Бо світлу радіє всяка жива істота, ота, пам'ятаєте, зовсім беззуба баба, все примовляла: «Любе світло!» А Товит (голова V), уже отемнілий, відповідаючи на вітання Рафаїлове, гукнув: «Як я можу радіти, якщо не бачу світла небесного?» Цим самим кольором засвідчили цілому світові свою радість янголи на Воскресіння Спасителя (від Івана, голова XX) і на його Вшестя (Діяння, голова І). У таких самих строях побачив святий Іван Богослов (Апокаліпсис, голова IV і VII) вірних у небесному і райському граді Єрусалимі.

Прочитайте давні літописи, як грецькі, так і римські. Ви дізнаєтеся, що город Альба (прапращур Рима) завдячує своїм закладенням, спорудженням і найменуванням білій свиноматці.