Розділ «РОМАН ТОТАЛЬНОЇ НЕГАЦІЇ»

Війна, через яку проходить Бардамю, відкриває йому багато жорстоких істин життя або ж різко увиразнює їх, доводячи до свідомости. И серед них ту, що «можна примусити людей, цих бідолах, вбивати, […], не знаючи за що і чому», вбивати масово й ніби виконуючи щоденну роботу. Та, на думку автора, війна — це не тільки фронт, це онтологічний стан людського світу, де вбивства постійно вершаться іншими засобами і в інших формах: «Увесь світ — це клубок убивств», «світ тільки й вміє, що вбивати, коли він навалюється на вас, повертаючись як уві сні, — так сонна людина давить бліх». Дію цього закону життя Селін знаходить в усіх його сферах і проявах, — у колоніях тропічної Африки, в мегаполісах індустріальної Америки, в міщанських середовищах і серед бідного люду паризьких передмість.

Другий сюжетно-тематичний цикл роману — це перебування його протагоніста у французькій колонії десь в Екваторіальній Африці. В цій своїй частині твір уходить в контекст антиколоніальної літератури, яка в першій третині XX ст. набувала розвитку, виокремлюючись із колоніального роману, в французькій та інших західних літературах. І слід сказати, що за глибиною і різкістю критики колоніальної системи, за безапеляційністю її заперечення відповідні розділи «Подорожі…» не мають собі рівних у названому контексті, залишаючи далеко позаду такі резонансні у той час твори, як книжки А. Жіда «Подорож до Конго» (1927) і «Повернення з Чаду» (1928) та «Дорогами мандаринів» (1925) Р. Доржелеса.

В інтерпретації Селіна колонії — справжнє пекло не тільки через нестерпну тропічну спекоту, це світ, у якому ницість і жорстокість, закладені в людській природі, розпускаються махровим цвітом. Разом з тим тут найтяжче зло капіталізму поєднується зі злом примітивних цивілізацій. У колоніях, твердить Селін, «починають випинатися й вилізати на поверхню найгірші риси білої людини, її справжня натура, розкриваючись, немов на війні», це якась «тропічна лазня для ницих отруйних інстинктів». У холоді Європи, «коли немає воєн і боєнь», безмірну людську ницість і жорстокість можна скоріше вгадувати за фасадом законности й пристойности, «але тільки-но людину збадьорить мерзенна тропічна лихоманка, на поверхню випливає зразу все паскудство».

«Це закон біології», — з категоричністю вченого резюмує автор у цілковитій відповідності зі своїми соціофілософськими поглядами. Проте слід сказати, що не тільки дія цього закону демонструється в романі, життя колонії не менш виразно подається і в соціальному розтині. Аж ніяк Селін не вдається до прикрашання негрів і «природного стану», не раз згадується в тексті людоїдство, але при всьому тому він виявляє до них співчутливу прихильність, чого не можна сказати про його ставлення до колонізаторів. Негри абсолютно беззахисні перед різними грабіжниками, які безсоромно їх оббирають і поводяться з ними як з напівтваринами. Слід зауважити й те, що йому чужий расизм і расова упередженість до негрів: «…загалом це така сама голота, — пише він, — як і в нас, тільки значно більше дітей, зате менше брудного шмаття і червоного вина».

Але в об'єктиві автора перебуває «біла колонія» в Бамболі-Брагаманці: адміністрація, військові, комерсанти, управителі, авантюристи. В колонії переважно їхали ті, хто розраховував, не гребуючи засобами, швидко збагатитися, і в умовах фактичної безконтрольности й загального отупіння вони швидко деградували, нерідко до втрати людської подоби. «Мої колеги не висловлювали жодних думок, — розповідає Бардамю про службовців, — з язика в них злітали тільки штампи, засмальцьовані недогризки мислення». Ті ж, хто піднімався над цим захланним середовищем, ставали жертвою «такої запеклої зненависти, що чимало їх повмирало, отруївшись, немов скорпіони, власною отрутою». Цей маленький світ, закинутий у джунглі, постає в найпохмурішому гротескно-сатиричному освітленні. Разом з тим у ньому є щось фантасмагоричне, атмосфера, народжувана й просякнута лихоманкою, яка дедалі згущується, переростає в маячню і, зрештою, цей світ ніби розсіюється в ній.

Підпаливши залишки хижини, Бардамю втікає з колонії, і в стані, коли людина перестає вирізняти реальність у навіяній пропасницею маячні, втікає в іспанське володіння. Там його продають, тяжко хворого, на галеру (все, що в цій частині твору відбувається з героєм, наближається до маячні) і в згаданому стані він несподівано прибуває до Нью-Йорка. Таким робом Селін перекидає його із тропічних джунглів у «камінні джунглі» мегаполіса XX ст. У цій своїй частині «Подорож на край ночі» входить в русло поширеної у літературі й мистецтві 20-30-х років теми маленької людини у великому капіталістичному місті — згадаймо хоча б романи Дос-Пассоса й фільми Чарлі Чапліна, поезію експресіоністів і драми Бертольта Брехта. З цією темою ввійшла в літературу й метафора «камінні джунглі», художня формула самотности й безпорадности людини в чужому й ворожому їй індустріальному світі.

Бардамю намагається пристосуватись до цього світу, плекаючи розрахунки й надії, з якими раніше прибували до Сполучених Штатів мільйони іммігрантів. Але цікаво, що діє він у стилі пікаро ранньокапіталістичного часу, неадекватно сучасній дійсності. Спершу вдається до хитрощів: підмітивши, що американці виявляють у роботі особливий нахил до статистики й системносте, він пропонує нью-йоркським митникам ефективний метод підрахунку бліх у матрасах й одежі новоприбулих. Зазнавши невдачі, Бардамю стає сутенером повії Моллі і живе за її рахунок. Однак прижитися в Америці він не може, збуваються попередження галерників, які його застерігали: «Ти завжди будеш обдурений, — казали вони мені, — ти повернешся з Америки ще жалюгіднішим, ніж ми».

У романі Селіна виразно проявляється антипатія до Америки, в основі якої вловлюється традиція гуманістичної філософської антропології. Америка постає в ньому як світ дегуманізації і зречевлення людського буття, світ, у якому життя відбувається за якимись механічними законами, де рушійною силою всього є гроші. У цинічного мізантропа Селіна, як його часто трактують, проявляється давня романтична рецепція Америки як завершеного втілення механічної і меркантильної цивілізації, чужої самій людській природі. Та слід сказати, що при цьому він не втрачає почуття гумору, який нерідко обертається в'їдливою іронією. Чого вартий хоча б опис Мангатана, побаченого ніби очима Простака Простаковича: «То був, як мені пояснили згодом, фешенебельний квартал, квартал для золота, Мангатан. Туди заходять тільки пішки, як до церкви. Це банківське серце світу. Були, проте, й такі, що, йдучи, плювали на землю. Отже, треба тільки наважитись.

То був квартал, ущерть напханий золотом, справжнє диво, й те диво можна було чути навіть крізь двері. Шурхотіли гроші, пан Долар незмінно ширяв у високостях, мов істинний Святий Дух, набагато дорожчий за кров».

Повернувшись до Франції, Бардамю здобуває медичну освіту й відкриває лікарську практику в паризькому передмісті. Розпочинається останній, найдовший сюжетно-тематичний цикл твору, де твір зближується з типом соціально-побутового роману. Пацієнти Бардамю — переважно бідний люд, від якого він не вимагає платні: «Ніхто не платив мені. Я консультував усіх задурно, бодай з цікавосте». З цікавосте, наголосимо, до людської природи й екзистенції, цікавосте, що сходить головним чином до спостережень і фіксацій людської ницости й захланносте. Цими спостереженнями й фіксаціями переповнений твір, надто в останній його частині. Тут постійним супутником Бардамю стає професійний злодій і вбивця Робінзон, до якого протагоніст відчуває не зовсім зрозумілу симпатію й навіть повагу, перейнявшись нічим не мотивованою вірою, що той «виповнив свою голову єдиною, бездоганною думкою, яка буде набагато сильнішою за смерть». Несправедливість і мерзота життя викликають у протагоніста гнівні спалахи обурення, але загальним фоном його світосприйняття є духовний нігілізм і докучний мазохізм.

У «Подорожі на край ночі» та інших творах Селіна спостерігаємо аспекти й мотиви, що дають підстави вбачати в ньому попередника літературного екзистенціалізму, що розвинувся у французькому красному письменництві наприкінці 30-х і в 40-і роки. Так, протягом усієї «Подорожі…» послідовно наголошується абсурдність світу та людського буття, причому автор однозначно вбачає причину тієї абсурдности в ницості людської природи, в нездатності людини звільнитися з-під влади егоїстичних інстинктів, винесених із тваринного світу. Як згодом Сартр і, особливо, Камю, Селін розвиває мотив, за яким трагедія людей у тому, що вони свідомі своєї долі і їх виповнює страх перед світом і неминучістю смерти. Цей страх штовхає людину шукати близькости з іншими людьми, але ця близькість фатально унеможливлюється непоборним егоїзмом. Отже, кардинальна проблема «іншого» стояла гостро й перед Селіном, але, на відміну від екзистенціалістів, він дає їй однозначно песимістичне тлумачення, відмовляючись від пошуків можливости її позитивних рішень. «Інші» сприймаються протагоністом «Подорожі..» як реальні й потенційні вороги, яких треба розуміти, бачити такими, якими вони є, щоб передусім від них захищатися. Це прирікає людину на самотність. Разом з тим протагоніст і автор свідомі того, що «бути самотнім означає прагнути смерти».

Ще послідовніше і різкіше, ніж, скажімо, в «Нудоті» чи «Повнолітті» Сартра, проводиться в романі Селіна настанова на дезестетизацію побуту, середовища, зрештою людського буття шляхом нагнітання фізіологізмів, грубона-туральних подробиць та зарисовок, фіксацій негативних відчуттів та емоцій. Щоб пересвідчитись у цьому, досить розгорнути роман на будь-якій сторінці.

Та, незважаючи на занурення в грубу життєву емпірію, «Подорож на край ночі» не є твором, написаним у традиціях реалістично-натуралістичного роману XIX — початку XX ст. Це справді подорожі на край ночі, де «ніч» має метафізично — метафористичний зміст, який поширюється й на «подорож», надаючи їй символічної конотативности. Текстові передує віршований епіграф, який дослівно звучить так: «Наше життя — подорож у Зиму й Ніч. Ми шукаємо свій шлях до Неба, де все в мороці». На метафізично-символічному рівні (так підказує автор у вступі) роман має прочитуватися як «подорож, що веде від життя до смерти».

Проте це скорше подорож у порожнечу, в ніщоту, на що теж згоден автор аби лише зник наявний світ, що став нестерпним. На цій ноті, що набуває своєрідних ліричних обертонів, завершується твір: «Десь далеко загув буксир: гудок пролетів повз міст, повз одну арку, другу, минув шлюз, іще один міст, полинув удалеч… Він скликав до себе всі баржі на річці, все місто і небо, далекі околиці і нас, — закликав геть усіх, навіть Сену, щоб ми вже ні про що не розмовляли».

Формулюючи один з лейтмотивів роману й усієї своєїтворчости, Селін пише: «Істина в тому, що життя — це агонія, якій немає кінця». В своїй більшості люди неспроможні прийняти цю жорстоку істину життя, і це, а також їхній егоїзм і корисливі розрахунки, призводить до того, що лжа стає для них формою існування, призводить до тотальности лжі, котра стає їм необхідна як повітря. «Життя — безумна маячня, переповнена всілякою лжею. Правда неїстівна», — резюмує автор. Лише окремі люди, до яких Селін відносив і самого себе, здатні її прийняти і витримати. Проте вони зовсім не герої, з фронту Селін виніс стійку «героїзмофобію», і характерно, що в романі й автор, і протагоніст аж ніяк не підняті над загальнолюдським рівнем і не протиставлені йому. Згадану спроможність дає їм передусім те, що вони відмовилися навіть від думки про можливість якогось іншого, кращого світу й сприймають існуюче як незмінну норму людської екзистенції.

На перший погляд «натуралістичний», роман Селіна насправді має іншу естетико-художню природу. На відміну від реалістів та натуралістів, його автор, сказати б, не вірить у реальність реального чи, точніше, в його традиційний онтологічний статус. У романі реальне перебуває на грані ірреального, яке осягається інтуїтивно, і раз у раз розчиняється в ньому. Воно позбавлене суверенної завершености й детермінованости, те, що в творі відбувається, мотивується не тільки об'єктивними обставинами й причинами, а й суб'єктивним станом героя-оповідача й легко зісковзує в кошмар і маячню. Чи справді з'явився Робінзон у халупі Бардамю серед непрохідних джунглів, а чи це марення протагоніста, породжене нападом лихоманки? В кошмар зсувається загальна зненависть до нього пасажирів корабля, що пливе в тропіки, і загрожує йому розправою; тут роман Селіна нагадує кошмари Кафки, що виникають в алгоритмах реальности. Цілком сюрреалістичного характеру набувають марення протагоніста в дешевій кав'ярні паризького передмістя: «На довколишніх лавках уже хропла п'яна братія. Забамкали дзиґарі, вибиваючи довгу череду нескінченних годин. Далі вже йти не можна, далі — самі мерці. […] Ми дуже вигідно вмостились, аби бачити їх. Мерці неслися над галереєю Дюфаель на схід».

У цій незвичайній процесії, що проноситься над вулицями й площами Парижа, Бардамю бачить людей, з якими його зводило життя, своїх колишніх пацієнтів, а поряд з ними — славетного мореплавця Лаперуза з супутниками, а також козаків, похованих під Муленом, які ніяк не могли виборсатися з могил, але «нарешті протверезіли й знялися над містом». Та найважливіше зафіксувати, що тут маємо експлікацію авторської парадигми, за якою марення завершують подорож на край ночі, підводять до порога, за яким — ніч, «самі мерці», смерть.

Об'єктивний світ у Селіна, як і в згадуваній «суб'єктивній епопеї» Пруста, теж, хоча по-іншому, переводиться в світ суб'єктивного. Хоч роман розгорнуто в об'єктивному часопросторі, як подорож різними країнами і континентами, його художня тканина насправді зіткана не з описів, а з емоційних і когнітивних реакцій героя-оповідача на виклики й інспірації дійсности. Таким робом романний світ суб'єктивізується, зав'язується на особистості, зрештою, набуває змісту її самовираження. Все в «Подорожі…» постає побаченим очима героя-оповідача, пережитим його почуттями, витлумаченим й оціненим його збуреним і озлобленим розумом. Усі інші персонажі існують у його суб'єктивному просторі. Вони позбавлені незалежного існування, не мають своїх «історій», з'являються в романі епізодично, входячи в певний моменту життєве поле оповідача (якимось винятком є лише Робінзон, що входить у це поле кілька разів).

Роман «Подорож на край ночі» виявився визначним новаторським твором, за висловом одного французького літературознавця, його авторові пощастило виразніше, ніж іншим письменникам, стигматизувати певні види зла, властиві цивілізованому світові. Разом з тим Селін домігся в романі повної адекватности змісту і його словесного вираження, уніфікації авторської і розмовної мови з її розкутістю і «прямим словом», вільним синтаксисом і специфічною експресією. Це був повний розрив з beau langage класичних епох, поступки якому робили й відомі французькі письменники-модерністи, а деякі й повністю його дотримували, як, скажімо, Андре Жід. Традиційно для загалу французьку модерну літературу репрезентує Марсель Пруст, і для цього є серйозні підстави. Та разом з тим він досить тісно пов'язаний з класичною традицією від письменників-моралістів XVII сторіччя до Бальзака й імпресіоністів, його мова — це той же beau langage, доведений до крайньої межі ускладнення і витонченосте. Інші аспекти й інтенції французької модерної літератури найрельєфніше проявилися в Селіна, і можна погодитися з сучасними дослідниками, які вважають, що для повнота її репрезентації поряд з «Пошуками втраченого часу» слід ще ставити «Подорож на край ночі». В цьому плані цікаві його «Зустрічі з професором X», де він ділиться своїми думками про літературу й письменницьке ремесло, а також характеризує оригінальність свого стилю і визначає власний внесок в оновлення літератури: «Емоція в літературній мові! Ця мова була засушена, це я повернув їй емоційність, наповнив нею писане слово. […] Прийом, магія, неважливо яким чином вас починає хвилювати „саме письмо“, віднаходиться емоційність „говоріння“ в письмі! А це щось та важить!» У цьому й полягає, за визначенням Селіна, його «маленький винахід» у літературі, який усі плагіатують з моменту його артикуляції.

Але річ не тільки в тому, що введенням розмовної мови, «говоріння» Селін долав «засушеність» літературної мови, повертав їй емоційність і динамічність. Йдеться про щось набагато ширше й вагоміше, про те, що його роман знаменував багатообіцяючу зміну мовного дискурсу у французькій та інших літературах. В ньому відтворюється логіка й рух усного мовлення, що базується на розмовній мові соціальних низів чи, за визначенням Ф. Моріака в його листі до Селіна, «людства… що його не можна назвати ні народом, ні пролетаріатом», але в ньому «сконцентровані всі муки й пороки» сучасного суспільства. В «Подорожі на край ночі» ця розмовна мова є не тільки мовою персонажів, що є звичним явищем, а й мовою авторською, відбувається їх ідентифікація. Отже, йдеться не про звичайне розширення лексики й стилістики художньої мови, а про радикальну зміну її структури, про її корелятивність структурам суспільства чи «людства», що стало реальністю XX ст. Все «позитивне» і «правильне» втрачає в цьому світі свій статус і сенс, в тому числі й усталена літературна мова, beau langage, для його адекватного вислову необхідне інше мовлення, нарація, що ведеться зсередини цього світу. У Селіна «мова грає роль змістового камертона, що визначає ставлення до навколишнього. Вся увага спрямовується на стиль — писати так, як говорять, я к говорять, коли нікого й нічого з існуючого не поважають» (Т. Балашова).